Читати книгу - "Марiя"

Він «зажився» на Орловщині, бо, по-перше, ніяк не траплялося оказії, щоб хтось з ним поїхав у Чернігів до батька, по-друге — йому тут подобалося! Він удавав цілком дорослого, самостійного й не дуже замислювався, що незабаром іспити. Куди та як-— навіть мама ще остаточно не вирішила!

Побачивши листа від тітки Мардовіної, одразу Марія страшенно злякалась. 'Може, що трапилось із Богдасем?

Ні, з Богдасем усе було гаразд, а втім, лист був жахливий і в конверт вкладено було ще й іншого.

«Мила Машо! — писала тітка. — Надсилаю тобі листа, що одержала вчора від Дорошенка. З нього ти довідаєшся про безнадійну хворобу Опанаса і про його бажання глянути востаннє на Богдана. Звичайно, я найменше з усіх на світі стала б протидіяти цьому бажанню.

Бог мені свідок, що коли б я мала хоч яку змогу, я другого ж дня, одержавши лист, сама повезла б Богдана до батька, але воістину кажу, в мене на сен час для цього нема зовсім ніяких коштів...»

«Коли б і були, то не завдала б собі ніякої мороки», — подумала Марія, — адже в кожному листі вона, Марія, просить орловських родичів швидше послати з якимось попутником Богдана до батька! Але якась байдужість із боку всіх.

Хіба справа в грошах — вона б одразу надіслала чи повернула б! Адже вона писала й просила про це давнього знайомого і друга Федора Матвійовича Лазаревського, і той обіцяв влаштувати обов'язково поїздку Богдана. Хвилюючись, вона читала далі:

«Не бачачи з боку Лазаревського ніяких вимог, я три дні тому писала йому, додавши листа Дорошенка, і просила його переконливо відповісти мені якнайшвидше, щоб у випадку відмови я могла написати до тебе — і що ти, напевне, кинеш усі свої справи для виконання останнього бажання чоловіка».

Так, Лазаревський відповів Мардовіній, що дійсно обіцяв вирядити Богдана до батька, але зараз йому самому треба поїхати на кілька днів із Орла, а потім він простежить, хто їхатиме до Чернігова.

Тітка переконана, що Маша все кине й поїде до «свого чоловіка».

Вона читала далі:

«Певне, ти сама почуваєш, Машо, що тобі необхідно бачити Афанасія в останні хвилини його життя — і він помре спокійніше, і тобі спокійніше буде доживати свій вік, якщо ви попрощаєтеся дружелюбно на вічну-вічну розлуку.

Боже мій, боже мій! Краще створіння твоє готується покинути нашу землю! Я не знайду слів, щоб сказати тобі, як важко мені на душі і до чого мені шкода Афанасія...»

Ці ламентації роздратували Марію, бо вона знала ставлення тітки до Опанаса, а ще й тому, що вона не знала, що робити. Тітка переконана, що Маша одразу поїде.

«Я ще раз дуже тебе прошу — телеграфуй. Про те, щоб ти поспішала їхати, вважаю зайвим говорити, — хто краще за тебе може відчувати, що було б страшно запізнитися! Так, це страшніше. ніж запізнитися для себе».

Марія не могла в думках одразу осягнути все. Наче залунали голоси з такої далечини, наче з диісгиричної доби. Так, вона знала, що Опанас хворий. Незалежно від його хвороби хотіла, щоб Богдан поїхав до батька. Ніде правди діти — вона переклала турботи про це на чужих людей, хоч і родичів, вона була заклопотана своїми справами і якось легковажно вважала, що все зробиться само собою.

Але Опанас умирає, її чоловік. Опанас Маркович. Як це далеко від неї. В неї на руках помер Саша, вона привезла його трупу з Ніцци до Москви. Шлях з хрестом на Голгофу. їй здавалось — вона вже мертва. Що там! Людина живуча. Кажуть, жінка живуча, як кішка. Коло неї з'явився Митя, надзвичайний Митя Писарєв, простягнув міцну юнацьку руку, і вона наче ковтнула живої води й воскресла. І от їй треба повернутися в царство мертвих, в царство розпачу, каяття, взаємних мовчазних докорів, покути й прощення. В неї нема на це сил.

Вона не брехала, нічого, крім доброго й щасливого, не бажала Меланії Овдіївні. Але бачитися з нею там, коло ліжка вмираючого, красти одна в одної останні слова і останні погляди, і відчувати на собі її ревниві, а може, й докірливі! О! З докором на неї глядітимуть усі. А може, з жалем?

Ні, ні, в неї на це нема зараз сил. Хай їде Богдась.

А може, їхати все ж таки їй? Опанас... «Друже мій, Опанасю», — казала вона йому колись. Адже він вирвав її з того провінційного орловського болота, він дав їй читати «Кобзаря», він перший читав, і він, він, а не Куліш, правив перший її оповідання!

Може, треба перемогти себе й справді, як пише тітка, востаннє обнятися з ним на вічну-вічну розлуку?

Коли вони бачилися востаннє? У Німеччині, суворим передсвітанком на сірому похмурому вокзалі...

Хоче він тепер її бачити?

Дорошенко пише лише про Богдася... Може, хоче, щоб коло нього була лише Меланія Овдіївна — «український соловейко», який щебетав коло нього останні роки.

Марія відчувала, що обманює себе, але ж доводила сама собі:

у них діти, а тут приїде вона й отруїть останні хвилини нещасній відданій жінці, останні хвилини, які ніколи, ніколи не забуваються...

І до кого з них двох зверне він своє останнє слово, кого з них двох почує востаннє?

— Ти чуєш мене? Ти чуєш мене? — раптом заговорила вона, але не Опанасові, їй вбачалося обличчя Саші. Це вона Саші казала останні слова, які він почув на цій