Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

Він глянув на годинник у руці — була чверть по дев’ятій, коли він почув віддалений скрип вхідних дверей. Він чув його вже дюжину разів після вечері та не звернув уваги, але цього разу слідом за скрипом до нього долетів голос. Від звуку цього голосу тут, у поліційному відділку, його наче вдарив електричний струм. А наступної миті він почув стишений сміх. Сміялася жінка.

Він устав. Почув, як двері відділку зачинилися й настала тиша. Здавалося, що годинник у його руці цокає неймовірно голосно. Кент запхав його в кишеню і стояв, вдивляючись у в’язничну нішу. Кількома секундами пізніше двері відділку відчинилися знову. Цього разу вони так і лишилися відчиненими. Він виразно почув легкі непевні кроки, і його серце наче зупинилося. Кроки наблизилися до самого краю стіни, що відокремлювала камери, і, мабуть, секунд на дванадцять знову запала тиша. А тоді кроки почали наближатися знову.

Ще одна мить — і Кент завмер, дивлячись крізь ґрати в осяйні очі Маретти Редіссон!

У ту мить Кент не мовив ні слова. Не видав ні звуку. Не привітався навіть жестом, просто стояв посеред камери, не зводячи з неї очей. Якби життя його в ту хвилю залежало від його слів, він уже був би мертвий. Але все, що він міг сказати (і для чого не міг добрати слів), виразно проступило на його обличчі. І дівчина не могла не помітити цього. Ухопившись обома руками за ґрати, вона дивилася крізь них прямо на чоловіка — Кент бачив, яким блідим здавалося її обличчя в світлі тюремної лампи. Серед цієї білизни´ її фіалкові очі були наче чорні озера. Каптур її наскрізь промоклого дощовика був зсунутий на потилицю, волосся над білим личком блищало краплями води, так само від них обважніли й довгі вії.

Не в змозі хоча б на крок скоротити невелику відстань між ними, Кент простягнув руки назустріч дівчині. До нього нарешті повернувся голос.

— Маретто!

Її руки ще міцніше стиснулися навколо ґрат — до білоти. Вона часто дихала крізь розтулені вуста, але не всміхалася. Дівчина ніяк не відповіла на його привітання і навіть знаку не подала, що впізнала його. Те, що сталося далі, було настільки несподіваним і дивовижним, що в нього серце завмерло. Без будь-яких попереджень дівчина відсахнулася й закричала. Вона не переставала кричати, відступаючи від камери, з якої не зводила очей, — наче була чимось смертельно налякана.

Кент почув грюкіт стільця в кабінеті, стурбовані голоси і звук бігу. Маретта Редіссон забилася у найвіддаленіший куточок ніші, і коли Картер і Пеллі підлетіли до неї, вона застигла на місці, усім своїм виглядом демонструючи смертельний переляк і рукою вказуючи в напрямку камери Кента. Обидва констеблі пронеслися повз дівчину. За ними невідступно слідував спеціальний офіцер, призначений конвоювати Кента до Едмонтона.

Кент не рухався — він наче скам’янів. Обличчя Пеллі, Картера і спеціально призначеного констебля приникли до ґрат в передчутті якоїсь страшної картини. А тоді Кент побачив, як за їхніми спинами відбувається дещо інше. Швидка, мов блискавка, рука Маретти Редіссон зникла під полою дощовика і з’явилася знову — за спинами трьох чоловіків дівчина підіймала револьвер! І разом із тим Кент помітив ще раптовішу зміну в її обличчі. Лише на мить вона зустрілася з ним очима, і в тих очах був сміх, переможний спалах. Одним сильним скоком серце Кента наче вистрибнуло за ґрати, і глянувши в обличчя в’язня, Картер несподівано озирнувся.

— Будь ласка, джентльмени, не створюйте проблем, — сказала Маретта Редіссон. — Першого, хто зробить підозрілий рух, буде вбито!

Її голос був спокійним і вселяв жах. Безжальні смертельні нотки лунали в ньому. Револьвер не тремтів у її руці — чорний тонкоствольний револьвер, самий колір якого віщував загрозу. А поза ним двома полум’яними озерами горіли очі дівчини. Всі троє чоловіків дивилися на цей револьвер і в ці очі, несила щось вимовити від потрясіння. Вони машинально скорилися й підняли руки вгору. Тоді вона націлила свій зловісний маленький револьвер прямо в серце Пеллі.

— Ключ у вас, — промовила вона. — Відчиніть камеру!

Пеллі обмацав кишені й дістав ключа. Дівчина не зводила з нього пильних очей. Тоді спеціально призначений констебль несподівано опустив руки й вибухнув хриплим сміхом.

— Милий розіграш, — сказав він. — Але ваш блеф не спрацює!

— Ще й як спрацює! — була відповідь.

Дівчина направила маленький чорний ствол на нього, тієї самої миті, коли пальці констебля торкнулися кобури його револьвера. Губи Маретти вигнулися в напівпосмішці, очі блиснули.

— Будь ласка, підніміть руки, — скомандувала вона.

Констебль вагався. Затим його пальці схопилися за рукоять зброї. Кент, стримавши дихання, побачив, як майже непомітно напружилося тіло Маретти, а руки Пеллі здригнулися над його головою, готові опуститися. Ще мить — і він сам назвав би це блефом. Але ця мить так і не настала. З тонкого чорного дула її револьвера несподівано вирвався спалах вогню й диму, і спеціального констебля відкинуло назад на ґрати. Ледь не впавши, він спромігся втриматися на ногах. Його рука з пістолетом безвільно повисла вздовж тіла. Він не промовив жодного звуку, але його обличчя скривилося від болю.

— Відчиніть двері камери!

І вдруге маленький смертоносний ствол був