read-books.club » Сучасна проза » Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні 📚 - Українською

Читати книгу - "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"

282
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 212 213 214 ... 305
Перейти на сторінку:
class="p1">— Розумію, — сказав Равік, хоч насправді не розумів її.

— Ну й добре, — задоволено кивнула головою Роланда. — Вип’єш чогось?

— Ні. Мені треба йти. Я проходив повз вас і заглянув просто так. У мене вранці робота.

Вона глянула на нього.

— Ти цілком тверезий. Може, хочеш дівчину?

— Ні.

Легеньким помахом руки Роланда наказала двом дівчатам підійти до гостя, що сидячи заснув на канапі. Решта не мали що робити. Кілька з них ще сиділи на м’яких дзиґликах, поставлених у два ряди посеред зали. А решта каталися на слизькому паркеті в коридорі, як діти взимку на ковзанці. Одна присідала навпочіпки, а дві бігли підскоком і тягли її за собою довгим коридором. Маяли коси, здригалися груди, біліли плечі, здіймалися вгору коротенькі шовкові спіднички. Дівчата верещали з задоволення. «Озирис» раптом обернувся в ідилічну сцену райської невинності.

— Нічого не вдієш, літо, — мовила Роланда. — Доводиться вранці давати їм трохи волі. — Вона обернулася до Равіка. — У четвер мій прощальний вечір. Мадам влаштовує бенкет на мою честь. Ти прийдеш?

— У четвер?

— Так.

У четвер, подумав Равік. За сім днів. Сім днів, наче сім років. У четвер… Тоді вже давно буде по всьому. В четвер… Хто може задумувати щось за такий довгий час?

— Звичайно, прийду, — відповів він. — А де він буде?

— Тут. О шостій годині.

— Добре. Я прийду. На добраніч, Роландо.

— На добраніч, Равіку.

Це сталося, коли він уводив стягувач. Раптом його ніби залила гаряча, навальна хвиля. Він на мить затримався. Відкрита червона рана, легенька пара, що здіймалася з теплих вологих серветок, на яких лежали відсунуті вгору кишки, кров, що проступала з дрібніших судин навколо жил, затиснутих клемами… У яскравому світлі ламп він раптом побачив Ежені, що запитально дивилася на нього, побачив кожну пору й кожен волосок на великому Веберовому обличчі… За мить він опанував себе і знов спокійно взявся до роботи.

Він почав зашивати рану. Руки орудували машинально. Рана поступово закривалася. Він відчув, як із ямок під пахвами по руках і по тілу в нього тече піт.

— Ви б не докінчили за мене шов? — спитав він Вебера.

— Добре. Щось сталося?

— Ні. Просто парко. Я сьогодні не виспався. Вебер перехопив погляд Ежені.

— Буває, Ежені, — сказав він. — Навіть із праведниками. На мить операційна захиталася в нього перед очима.

Страшна втома. Вебер зашивав далі. Равік машинально допомагав йому. Язик у нього спух. Піднебіння стало як ватяне. Він дихав дуже повільно. Мак, подумав наче хтось чужий у ньому. Мак у Фландрії. Розпанаханий червоний живіт. Червона розквітла квітка маку, безсоромна таємниця життя — під самою рукою з ножем. Судома, що пробігла від плечей до пальців, магнітний контакт. Це смерть десь здалеку давала йому знак. Я не повинен більше оперувати, поки все те не скінчиться, подумав він. Вебер змастив йодом закінчений шов.

— Усе.

Ежені пересунула оперованого на візок і тихо викотила з кімнати.

— Дати вам сигарету? — спитав Вебер.

— Ні. Мені треба йти. Є справи. Я вам більше не потрібен?

— Ні. — Вебер вражено подивився на нього. — Чого глі так поспішаєте? Випийте вермуту з содовою водою або чогось прохолодного.

— Не можу. Мені справді треба йти! Я не думав, що вже так пізно. До побачення, Вебере.

Він швидко вийшов. Таксі, подумав він надворі. Якнайшвидше спіймати таксі. Побачивши якийсь «сітроен», він зупинив його.

— До готелю «Принц Уельський»! Швидко!

Треба сказати Веберові, хай кілька днів обходиться без мене, подумав Равік. Це не робота. Я шаленію, коли раптом під час операції подумаю, що саме тепер може зателефонувати Гааке.

Равік розрахувався з водієм і зайшрв до вестибюля. Йому здавалося, що ліфт ніколи не прийде. Піднявшись врешті на свій поверх, він перейшов широкий коридор і квапливо відімкнув номер. Швидше до телефону. Він підняв трубку так, ніби то була важка гиря.

— Говорить фон Горн. До мене ніхто не дзвонив?

— Хвилиночку, пане.

Равік почекав. Знов почувся голос телефоністки.

— Ні. Не дзвонив ніхто.

— Дякую.

Морозов прийшов надвечір.

— Ти обідав? — спитав він.

— Ні. Чекав на тебе. Ми можемо попоїсти разом тут.

— Не вигадуй. Це впаде в око. У Парижі ніхто не обідає в номері. Хіба що хтось хворий. Іди попоїж. А я побуду тут. У цей час ніхто не подзвонить. Всі обідають. Священний звичай. А часом би він усе-таки подзвонив, я назвуся твоїм служником, візьму в нього номер телефону і скажу, що ти повернешся за півгодини.

Равік завагався.

— Ну, добре, — нарешті погодився він. — Я повернуся за двадцять хвилин.

— Не поспішай. Ти й так довго чекав. Тепер тобі не можна нерву-ватися. Ти підеш до «Фуке»?

— Так.

— Замов собі «вувре» врожаю тридцять сьомого року. Я саме звідти. Чудове вино.

— Добре.

Равік спустився ліфтом донизу, швидко перетнув вулицю і пройшов терасу ресторану. Тоді покрутився по залі. Гааке ніде не було. Равік сів за вільний столик з боку авеню Ґеорґа П’ятого й замовив яловичу печеню, салат, козячий сир і карафку «Вувре».

Обідаючи, він стежив за собою. Присилував себе розкуштувати вино. Воно було не міцне й ледь іскристе. Він їв поволі, озирався навколо, зводив очі на небо, що блакитним шовковим прапором повисло над Тріумфальною аркою. Тоді замовив ще одну карафку вина й відчув його терпкуватий смак. Поволі викурив сигарету. Він не хотів поспішати, тому ще трохи посидів, роздивляючись на перехожих. Потім устав, перетнув вулицю й пішов назад до готелю «ПринцУельський». За цей час він про все забув.

— Ну, яке «вувре»? — спитав Морозов.

— Добре.

Морозов витяг кишенькові шахи.

— Зіграємо партію?

— Давай.

Вони розставили фігури, повтикавши їх у дірочки на шахівниці. Морозов сів у крісло, а Равік на канапу.

— Мабуть, без паспорта я тут не проживу більше як три дні, — сказав він.

— Тебе вже питали про нього?

— Ще ні. Часом вони вимагають паспорт з візою, коли ти вселяєшся. Тому я й перебрався сюди вночі. Черговий не дуже розпитував мене. Я сказав йому, що наймаю номер на п’ять днів.

— У дорогих готелях на це не звертають особливої уваги. Та коли вони все-таки попросять, щоб я показав паспорт, буде важко залишитися.

— Поки що ніхто тебе не чіпає. Я дізнавався в «Ґеорґові П’ятому» і в «Риці», там теж не вимагають паспорта. Ти записався американцем?

— Ні. Голландцем із Утрехта. Трохи не пасувало німецьке прізвище. Тому про всяк випадок я його ледь змінив — ван Горн, а не фон Горн. Гааке не почує різниці, коли спитає про мене.

— Добре. Думаю, що все буде гаразд. Ти ж найняв не якийсь

1 ... 212 213 214 ... 305
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"