Читати книгу - "Шантарам"

Його вуста розтягнулися в усмішці — принаймні здавалося, ніби він сміється: губи ворушилися, голова тряслася, але звуку не було. А його очі, повністю ігноруючи Халеда, пильно дивилися на мене, ніби щось намагалися мені сказати. І тоді я почув його, почув його голос: «Бачиш? — говорили мені його очі.— Я маю рацію, не довіряючи нікому з вас. Ви хочете мене убити. Ви всі. Хочете, щоб я був мертвий. Гаразд. Я не заперечую. Даю вам дозвіл. Я хочу, щоб ви зробили це».

І тоді ми почули звук кроків за спиною. Підстрибнувши від переляку, ми з Халедом різко обернулися і побачили, що до нас біжать Хадер, Назір і Ахмед Заде. Коли ми озирнулися, Хабіб зник.

— Що сталося? — запитав Хадер.

— Це Хабіб,— відповів Халед, вдивляючись у пітьму.— Він божевільний. Зовсім з’їхав глузду. Він убив Сиддикі... притяг його сюди і перерізав йому горлянку.

— Де він? — запитав Назір сердито.

— Не знаю,— відказав Халед, похитавши головою.— Ти бачив, як він утік, Ліне?

— Ні. Я обернувся разом з тобою, а коли подивився назад, він... зник. Напевне, плигнув у прірву.

— Він не міг стрибнути туди,— спохмурнів Халед.— Там глибина ярдів п’ятдесят. Він не міг туди стрибнути.

Абдель Хадер стояв навколішках біля тіла й, склавши долоні, шепотів молитву.

Ми можемо пошукати його завтра,— Ахмед поклав руку на плече Халеда, щоб заспокоїти його. Він подивився вгору, в нічне небо.— Трохи ще лишилося місячного світла для роботи. У нас сила-силенна справ. Не турбуйтеся. Якщо він ще тут, завтра ми знайдемо його. А якщо не знайдемо... якщо він пішов... може, це й не найгірший вихід?

— Треба виставити охорону, щоб не проґавити його вночі,— розпорядився Халед.— І це повинні бути наші люди, котрі добре знають Хабіба, а не тутешні муджагіди.

— Оиі,— погодився Заде.

— Я не хочу, щоб вони застрелили його, треба уникнути цього, якщо можна,— провадив Халед.— Але й не хочу ризикувати даремно. Перевірте все, що йому належить: коня, торбу. Подивіться, яку зброю і вибухівку він міг узяти з собою. Я не дуже придивлявся раніше, але мені здається, він носить щось під курткою. Прокляття, оце ми влипли!

— Не турбуйся,— пробурмотів Заде, знову поклавши руку на плече Халеда.

— Нічого не можу вдіяти з собою,— сказав палестинець, вдивляючись у пітьму.— Ох і кепський початок.... Гадаю, він десь поблизу, дивиться зараз на нас.

Коли Хадер скінчив молитися, ми віднесли тіло Сиддикі до намету, загорнули в полотно і залишили до ранку, щоб потім поховати як належить. Попрацювавши ще декілька годин, ми полягали спати в печері, Хропіння стояло страшенне, зморені люди неспокійно вовтузилися вві сні, але я не міг заснути з іншої причини. Перед моїми очима повсякчас стояло те місце, де зник у пітьмі Хабіб. Халед мав рацію: ця Хадерова війна від самого початку пішла не так, як слід було, і в моїй безсонній свідомості луною дудоніли його слова: «Ох і кепський початок...»

Я намагався зосередитися на зорях, що ряхтіли у небі тієї фатальної ночі, та все було марно,— щоразу ловив себе на тому, що вдивляюся в темні скелі над прірвою. І так само, як ми враз усвідомлюємо, що кохання згасло або друг зрадив тебе, я зненацька втямив: ця війна скінчиться для нас ще гірше, ніж розпочалася.

Розділ 34

Ось вже два місяці жили ми в таборі муджагідів біля гірського хребта Шахр-і-Сафа. То була тяжка пора, але наша гірська твердиня жодного разу не потрапляла під прямий вогонь, і ми були у відносній безпеці. Табір був розташований кілометрів за п’ятдесят від Кандагара, за двадцять кілометрів од головного шосе, що провадить до Кабула, і приблизно за п’ятдесят кілометрів на південний схід від Аргандабської дамби. Росіяни захопили Кандагар, але насилу утримували південну столицю: вона періодично потрапляла в облогу. Центр міста обстрілювався ракетами, а бої, які вели муджагіди на околицях, постійно забирали все нові і нові людські життя. Головне шосе контролювалося кількома добре озброєними загонами партизанів. Колони російських танків і вантажівок мусили щомісяця прориватися через заслони, щоб доправити до Кандагара продовольство і боєприпаси. Загони афганської регулярної армії, вірні маріонетковому уряду в Кабулі, захищали стратегічно важливу Аргандабську дамбу, але часті напади ставили під загрозу їхній контроль над цим важливим об’єктом. Таким чином ми опинилися приблизно в осередді зон збройного протистояння, кожна з яких постійно вимагала все нових людей і озброєнь. Гірський хребет Шахр-і-Сафа не давав ніяких стратегічних переваг ворогові, тому наші добре замасковані печери в горах перебували поза зоною безпосередніх бойових дій.

Та ось настала сувора зима. Віяв поривчастий вітер, налітали сніжні шквали, і наша багатошарова плямиста уніформа постійно промокала. Холодний туман слався в горах, іноді годинами висів без руху, білий і непроглядний, немов обмерзле скло. Земля завжди була вкрита грязюкою або льодом. Кам’яні стіни печер, де ми жили, здавалося, тремтіли від холоду, наповнюючи простір крижаним дзвоном.

Частина Хадерового вантажу складалася з ручного інструменту і деталей машин. У перші ж дні після приїзду ми організували дві майстерні, які працювали цілу зиму. У нас була невеличка токарка з револьверною головкою, яку ми прикрутили шурупами до саморобного верстата. Верстат живився від дизельного двигуна. Муджагіди були упевнені, що ворога поблизу немає, але все таки ми глушили шум двигуна, накриваючи його джутовою мішковиною й залишаючи лише отвори для повітря та виходу відпрацьованих газів. Той же двигун рухав точило і швидкісне свердло.

Маючи це устаткування, ми могли ремонтувати зброю, а іноді пристосовувати його для різних нових цілей. Після літаків і танків найефективнішою бойовою зброєю в Афганістані виявилися російські 82-міліметрові міномети. Партизани купували їх, викрадали або захоплювали в рукопашному бою, нерідко жертвуючи людськими життями, І тоді ця зброя, завезена росіянами в країну, щоб завоювати її, оберталася проти них. У наших майстернях міномети розбирали, ремонтували і пакували у вощені мішки для використання в районах бойових дій, іноді таких віддалених, як Зарандж на заході й Кундуз на півночі.

Крім кліщів для патронів і обтискачів, крім боєприпасів і вибухівки, ми привезли й нові деталі для автоматів Калашникова, куплені на пешаварському базарі. Російський АК — автомат Калашникова — був сконструйований у сорокові роки Михайлом Калашниковим у відповідь на німецькі збройові новинки.