Читати книгу - "Зірки Егера"

— Господи милосердний! — благально вимовляє пані Балог.— Що ж це буде з нами, коли турки сюди увірвуться?

— Я вмру! — відповідає Ева. Вона вже бліда мов полотно.

Ева йде до зброярської зали, виносить звідти буденну шаблю Добо, роздумуючи, кладе її на стіл.

У відчинене вікно залітають стогони й хрипіння поранених.

— Ой, очі мої! — бідкається один.— Більше не бачити мені світу божого!

— Тепер мені пряма дорога в жебраки! — стогне ще один.— Обидві руки мені відрізано.

Довкіл голярів уже стільки поранених, що їх не встигають перев'язувати. А помагають же й жінки! Зблідлі, вони клопочуться разом з голярами, промивають, прикладають галуни і перев'язують рани.

— Господи, допоможи нам! — молитовно благає молодий хлопчина. Він сидить у закривавленій сорочці, притиснувши обидві руки до живота. Йому списом розпороли живіт.

Пані Балог уся тремтить.

— Ми повинні вийти,— каже вона. Обличчя її спотворене стражданням.— Треба допомогти голярам.

— Мені теж виходити? Я піду! Ні власне слово честі, ні наказ Добо не можуть зупинити мене в такий час. Я мушу доглядати поранених.

Вітер розвіює дим. Пані Балог прочиняє двері і дивиться в бік Казематної вежі. Поміж клубами диму вона бачить, як Добо з усієї сили б'є по голові турка, що видряпався на мур, і зіштовхує мертвяка вниз.

За спиною Добо стоїть зброєносець Балаж у сталевому шоломі з опущеним заборолом. Він під пахвою тримає списа, булаву і другу шаблю свого пана.

Сонце раз по раз прозирає крізь хмари й дим. І хоча настала холодна осіння пора і холоднеча проймає до кісток, але тим, хто зараз б'ється, парко, наче влітку. Добо зриває з голови шолом і кидає його Балажу. Потім вихоплює з-за пояса хустину й витирає мокре від поту обличчя.

Тепер він б'ється з непокритою головою.

Зброєносець, не знаючи, куди подіти позолочений шолом, надіває його собі на голову.

І знову все ховають густі клуби диму.

Розвійся, диме, розлетися!

І, мовби почувши крик материнського серця, клуби рідшають. Видно, як Балаж стоїть на мурі й напружено стежить за тим, як б'ється Добо.

— Відійди трохи далі! Опустися нижче! — кричить мати, наче може почути її в цьому пекельному гуркоті син.

І коли вона піднімає руку, щоб подати знак синові, хлопчик раптом випускає зброю Добо. Слабким порухом руки торкається до шиї. Похитнувшись, повертається. Позолочений шолом злітає йому з голови і котиться по камінню. Хлопчик падає, мов підтятий.

З криком, що потряс небо, мати розчахає двері. Мчить на мур, піднімає сина. Стогне. Міцно притискає його до грудей.

— Балаже!.. Балаже!..

Добо дивиться на них, підхоплює свій шолом. Одному з солдатів киває на Балажа.

Солдат піднімає зброєносця й на руках відносить до палацу, в кімнату матері.

Юнак лежить із закривавленою шиєю, неживий, наче голуб, підбитий стрілою.

— О, немає в мене сина! — кричить і стогне сивоволоса вдова.

— А може, він тільки знепритомнів? — утішає її солдат.— Вибачайте, але я мушу йти.

— Бідний Балаж! — плаче Ева.

Вона знімає із зброєносця шолом із заборолом, нагрудник і всі його обладунки. На шиї хлопчика зяє величезна рана. Кулею пробито шию.

Обличчя матері спотворене болем. Вона хапає зі стола шаблю, яку допіру принесла Ева, і мчить з нею в дим, в людський ураган, нагору, на Казематну вежу.

Там уже б'ється з ворогом чимало жінок.

— Принесіть холодної води! Пити хочеться! — вигукують ратники у перервах між сутичками.— Води! Води!

— Жінки, до льохів! — наказує Добо.— Повідкривайте усі бочки й підносьте солдатам вино!

Почувши його слова, жінки прожогом кидаються до льохів. Спідниці на них розвіваються.

Біля дверей льоху туди й сюди походжає озброєний дяк Імре. Побачивши жінок, що прибігли, він встромляє ключ у замкову шпарину.

— Офіцерам? — запитує тітоньку Кочіш.

— Всім, пане дяк, всім. Капітан звелів.

Дяк Імре розчиняє навстіж двері.

— Найкраще вино позаду! — кричить він і, опустивши забороло, біжить з оголеною шаблею до мурів Казематної вежі.

Все більше й більше турків наступає на вежу. Вони вже видерлися на неї і кидаються в смертельний