Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 4"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Вона — повія, — казав він у тавернах, до яких почав учащати, аби втопити у чарці свої роги. — Для мене вона — потворна, як медуза.
Цілком сторонні люди побили його за спростування краси la sans pareille і зрештою йому довелося залишатися вдома в Огніссанті й пиячити на самоті. А Симонетта захворіла і вмерла, і на вулицях міста люди казали, що Флоренція втратила свою чарівницю, що з нею померла частина душі міста, а дехто навіть почав твердити, буцімто одного дня вона постане з мертвих, а флорентійці ніколи не стануть самими собою аж до її другого пришестя, коли вона їх усіх викупить, як другий Спаситель.
— Але ж ви, — шипів Аґо у vollata гаю, — ще не знаєте, що зробив Джуліано, аби не дати їй вмерти: він перетворив її на вампіра.
За словами чоловіка її двоюрідної сестри, до Джуліанової палати було викликано найкращого мисливця на вампірів такого собі Доменіко Сальчедо, і наказано йому знайти одного з невмирущих кровопивців. Наступної ночі Сальчедо привів вампіра до палацу, де лежала хвора дівчина, і вампір укусив її. Однак Симонетта відмовилася від вічности та від членства у тому похмурому і блідому племені.
— Усвідомивши, що стала вампіром, вона стрибнула з вежі Палаццо— Веккіо і настромилася на піку вартового біля воріт. Тільки уявіть собі, що їм довелося робити, аби все те приховати.
Отже, згідно з чоловіком її двоюрідної сестри, перша чарівниця Флоренції померла, і то померла без надії на воскресіння з мертвих. Марко Веспуччі з розпуки геть чисто з’їхав з глузду. («Марко був просто дурнем, — казав Аґо недоброзичливо. — Якби я одружився з такою гарячою кралечкою, то я би замкнув її у найвищій вежі, і ніхто б не зміг навіть торкнутися її».) Джуліано де Медичі тим часом зазнав смертельної ножової рани у спину від конспіратора у день змови Пацці, а Філіпепі, те маленьке барильце, малював без упину, ніби намалювавши, він міг воскресити її з мертвих.
— Так само, як Дашвонт, — вражався імператор.
— Це може бути прокляттям людства, — відповів Моґор. — Не тому, що ми так різнимося один від одного, а тому, що ми так подібні.
Тепер хлопці цілими днями пропадали у лісі, лазили по деревах і займалися мастурбацією для зростання мандрагори, розповідаючи одне одному божевільні історії про свої сім’ї і журячись майбутнім, аби приховати свій страх, бо після провалу змови Пацці у Флоренцію прийшла епідемія чуми, і трьох друзів відправили для безпеки на село. Батько Ніколо Бернардо залишився у місті, занедужав на чуму, а коли він став одним з небагатьох, хто вижив, то його син пояснював це кукурудзяним чаклунством своєї матері Бартоломеї.
— Щойно ми починаємо хворіти, як вона вкриває нас кашею, — прошепотів він урочисто, прошепотів так, аби навіть лісова сова не змогла його почути. — Залежно від хвороби вона використовує звичайну солодку жовту поленту, але якщо це щось серйозне, то купує білу поленту з Фріулі. А вже у дуже серйозних випадках, як цей, вона додає туди, мабуть, городню капусту і помідори, а також якісь ще інші чарівні складники. Але це спрацьовує. Вона велить зняти нам увесь одяг і обкладає нас гарячою кукурудзяною кашею, хоч це і неприємна процедура. Каша не інакше як висмоктує хворобу. І, здається, навіть чума не встояла перед маминою полентою.
Після цього Арґалія почав називати божевільну сім’ю іль Макії «Полентіні» і склав пісню про уявну кохану на ймення Полента.
— Якби мала вона гроші, я би рахував, якби була вона книжка, я би розгортав. — А тоді приєднувався Аґа: — Якби була вона луком, я би постріляв, якби була вона шлюха, я би покохав мою солодку Поленту.
А потім іль Макія перестав сердитися і собі вторував.
— Якби гарно написала, я би прочитав. Якби гарно щось сказала, я би реготав.
Проте магія поленти виявилася безсилою, коли вони дізналися, що захворіли обоє батьків Ніно Арґалії. Арґалія став круглим сиротою, не досягай й десятирічного віку.
День, коли Ніно прийшов у дубовий ліс, аби сказати іль Макії та Аґо, що його батьки померли, був днем, коли вони знайшли мандрагору. Вона, ніби священна тварина, ховалася під поваленим деревом.
— Нам тепер треба одного, — сказав Аґо похмуро, — а саме — чарів, які зроблять з нас мужчин, бо інакше навіщо нам задурманювати голови дівчатам?
Потім прийшов Аргалія, і в його очах вони побачили, що він уже змужнів від інших чарів. Показали йому мадрагору, але той тільки знизав плечима.
— Мене таке більше не цікавить, — сказав він. — Я втікаю аж до Ґенуї і хочу стати до лав Золотої Банди.
Це була осінь condottiery, себто воїнів фортуни із особистим найманим військом, які надавали свої послуги італійським містам-державам, що були надто бідні, аби утримувати своє власне постійне військо. Уся Флоренція знає історію про Джованні Мілано, себто сера Джона Гоксбанка, народженого в Шотландії за сотню років раніше. У Франції він був «Jean Aubaine», у німецькомовних кантонах Швеції — «Hans Hoch», а в Італії — Джованні Мілано, «Мілано», тому що milan — це сокіл, ватажок Білої Братви, колишній генерал Флоренції, переможець на боці флорентійців у битві під Полпетто над ненависними венеціанцями. Паоло Уччелло створив його похоронні фрески, і вони все ще знаходилися у Соборі. Але вік condottieri підходив до завершення.
Останній найбільший найманий полководець, так казав Аргалія, був Андреа Дорія, ватажок Золотої Банди, який саме в той час намагався звільнити Ґеную з-під французького контролю.
— Але ж ти флорентієць, а французи — наші союзники, — вигукнув Аґо, пам’ятаючи про місію своїх родичів у Парижі.
— Коли ти стаєш найманцем, — промовив Арґалія, помацавши підборіддя, аби перевірити, чи де не з’явилася щетина, — то місце свого народження ти викидаєш за облавок.
Воїни Андреа Дорії вже мали на озброєнні «гаківниці», себто аркебузи або ж гаркебузи, ґнотові рушниці, які під час стріляння треба ставити на триніг, ніби переносну гармату. Багато хто з них були швейцарцями, а швейцарські найманці — то найбезжалісна вбивча машина, люди без облич чи душ, невидимі, страхітливі. Коли Дорія розіб’є французів і візьме під своє командування генуезький флот, то збирається піти на турків. Арґалії подобалися морські битви.
— Ми і так не мали грошей, — казав він, — а борги мого батька з’їдять наш будинок у місті і нашу невеличку власність за містом, тому мені доведеться або жебрати на вулицях, ніби бідняцький собака, або ж померти, намагаючись
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фантастика Всесвіту. Випуск 4», після закриття браузера.