Читати книгу - "Маг"

Отже, мені вділили роль евменід, немилосердних фурій.

Пітніли долоні. Вкотре втрачено ґрунт під ногами. З Кончісом завжди так: здається, що ти вже на самому дні, далі вже нікуди, а тут знаходиться спосіб опустити тебе ще нижче.

До мене наблизився старий, подібний до Смутса.

— Ось офірна коза, а ось знаряддя кари. Ви тепер суддя і кат заодно. Весь наш гурт ненавидить безцільне й незаслужене страждання, і ви мали б дійти такого висновку, добре подумавши про всі пов’язані з нами події. Однак ми згодилися на тому, що на якійсь стадії експерименту вам, піддослідному, треба дати свободу вибору: завдати чи не завдати нам болю, яким ми гидуємо. Роль жертви дали пані доктору Максвелл, бо вона найповніше уособлює те, за кого ви нас маєте. А тепер, будь ласка, розсудіть так, як це робили римські імператори: вкажіть великим пальцем правої руки вгору або вниз. Якщо вкажете вниз, вас розкують, і тоді ви зможете власноруч вділити якнайсуворішу кару, але в межах десяти ударів. Цього цілком досить, щоб заподіяти жертві жахливої мýки й на все життя понівечити шкіру. Якщо ж укажете пальцем угору — на знак помилування, то після короткої процедури остаточної дезінтоксикації ви звільнитеся й назавжди з нами розлучитеся. Звільнитеся й тоді, коли виберете покарання. Цей жест стане свідченням того, що дезінтоксикація не потрібна. Останнє прохання: подумайте, дуже добре подумайте, перш ніж ухвалити рішення.

На якийсь невидимий знак студенти встали. Кожне в залі втупилося в мене. Звичайно, треба зробити правильний вибір, та такий, щоб вони всі втямили свою неправоту, щоб до нових віників її запам’ятали. Я ж і не суддя, це тільки пустопорожня назва. Як і всі наділені владою правники, я врешті став підсудним і дістану вирок на підставі вироку, який сам же й виголошу. Цілком очевидно, що запропонована мені свобода вибору — лише абсурдна ілюзія. Все влаштовано так, щоб я не зміг покарати Лілі. Єдина підхожа відплата — це сльози від каяття, аж ніяк не від болю. А якби навіть і тицьнути пальцем у підлогу, це кодло знайшло б спосіб не допустити до екзекуції. Оте судилище з безглуздим садистичним підтекстом — не що інше, як пастка, обладнана ілюзорною дилемою. Хоч у мені кипіла лють від привселюдно зазнаного приниження в якомусь сільському погребі, а однак до цього почуття домішувалося інше. Ні, не прощення всіх і вся, а тим паче не вдячність. То був рецидив задавненого зачудування: невже оте все спорядили заради мене одного?

Поміркувавши й дійшовши висновку, що результат так званого вільного вибору годі було обумовити наперед, я не без вагання вказав великим пальцем униз. Двійник Смутса довго видивлявся на мене, а тоді дав знак охоронцям і повернувся до гурту. Нарешті вивільнилися руки. Звівшись на ноги, я потер зап’ястки й зірвав з обличчя маску-кляп. У першу мить осмішився — закліпав із болю. Дуже вже чіпко приліпився до заросту на щоках той клятий пластир. Охоронці ані не рушилися. Помасувавши шкіру навколо рота, я розглянувся по залі.

Мовчанка. Сподівалися, що я щось скажу. Дзуськи, ані пари з вуст не пущу.

Я зійшов дерев’яними сходами з подіуму й узяв нагайку. Підсвідомо сподівався, що це бутафорія. Але вона була несподівано важка. Дерев’яне пужално обтягнуте плетеною шкірою, з ґулькою на кінці. Ремінці потерті, вузлики тверді, як кулі. Видно, що це старовинна річ. Мабуть, з англійського військового флоту, ще з часу наполеонівських воєн. Крутячи її в руках, я міркував. Дуже ймовірно, що зараз вони згасять світло, а тоді почнеться шарпанина. Нема як утекти, біля дверей стоять оті четверо в чорному й Адам.

Зненацька я розмахнувся й уперіщив нагайкою по столі. Хвацько свиснувши, ремінці оглушливо, як рушничний постріл, торохнули об дощану стільницю. Кілька студентів підскочило. Одна з них, дівчина, відвернулася. Ніхто не зійшов із місця. Я рушив до Лілі. Не сподівався, що доберуся до неї.

Однак добрався. Глядачі знерухоміли. Ось уже можна досягти нагайкою жертву, а найближча до нас обох людина — за тридцять футів. Я постояв, оцінюючи оком відстань, тоді виставив уперед ліву ногу й розвернувся. Ба навіть спроквола махнув цією бридкою штукою й мазнув вузликами голу спину. Шкода, не бачив обличчя Лілі. Я заніс нагайку за плече, неначе хотів з усієї сили шмагнути ці білі плечі. Сподівався на крики протесту, на те, що хтось на мене кинеться. Анічичирк, ані руш. Усі розуміємо, що вже запізно. Тепер мене зупинить хіба що куля. Я роззирнувся, чи нема в кого пістолета. Нема. Одинадцять «науковців», охоронці та «студенти» стоять без руху.

Я перевів погляд на Лілі. У мені засів справдешній біс, дух злобного маркіза. Я прагнув шмагати по делікатній шкірі й спостерігати, як вона мережиться вологими багровими басаманами. І цим дозолити не так їй, як отим негідникам, аби втямили, які огидні їхні дії, як огидно виставляти Лілі на такий великий ризик. «Так-так, дуже відважна…» — це ж бо про Лілі сказав Антон. Видно, дуже вже вони покладаються на мої чесноти, ідіотські англійські чесноти. Мовляв, хоч що ми там сказали цьому Ерфе, хоч скільки бандерилей встромили в його гідність, а він сто тисяч літ триматиме гарапника над головою й ні разу не спроможеться хльоснути. А я таки хльоснув, але легко, ніби й далі примірявся. Знову замахнувшись, спробував покерувати собою — з’ясувати, чи не заборонили мені, попередньо загіпнотизованому, бичувати Лілі. Та ні. Я відчув, що можу вільно вибирати. Якщо захочу, то вдарю.

І раптом.

І раптом мені засвітало.

Я ж не в підземному водозбірнику, і не нагайка в моїй руці. Відкинутий у часі на десять років назад, я стою на залитому сонцем майданчику й обіруч стискаю німецького автомата. І не Кончіс грає роль жорстокого полковника-есесівця. Віммель наповнив моє