Читати книгу - "Бляшаний барабан"

Певно, саме цей його запрошувальний рух підштовхнув черницю переступити поріг.

— Але тільки на хвилинку! — пролунало її рішення.

І Аґнета поперед Ланкеса прошмигнула до бункера.

Той витер об штани руки — характерний художницький рух — і, перше ніж зникнути, посварився:

— Гляди мені, рибу мою не чіпай!

Але рибою Оскар уже наситивсь. Я відсунувся від столу, здавшись на волю вітру, що ніс пісок, і якомусь аж надмірному шуму прибою, цього давнього хвалька силача. Потім підтяг ногою барабана, взяв палички й почав шукати вихід із цього бетонного пейзажу, цього бункерного світу, цього овочу, званого «ромелівською спаржею».

Почав я, хоч і без особливого успіху, з кохання. Колись і я кохав сестру... Не так черницю, як сестру-жалібницю. Жила вона в Цайдлєровому помешканні, за дверима з молочно-білою шибкою. Вона була дуже вродлива, але я так ніколи її й не побачив. Була там іще кокосова постілка, і вона теж відіграла свою роль. У коридорі в Цайдлєра було надто темно. Отож і кокосові волокна я відчував виразніше, ніж тіло сестри Доротеї.

Дуже скоро тема на кокосовій постілці вичерпалась, і я спробував ритмічно розплутати клубок свого раннього кохання до Марії й посадити перед бетоном повійки, що ростуть так само швидко. І знов сестра Доротея стала на шляху мого кохання до Марії: з моря повіяло запахом карболки, замаяли крильми чайки в білих сестринських халатах, а сонце явилося мені брошкою з червоним хрестом.

Цієї хвилини Оскарові завадили барабанити, і він загалом був цьому навіть радий. Повернулася зі своїми п'ятьма черницями ігуменя — сестра Схоластика. Вигляд усі мали стомлений, парасолі тримали криво й зневірено.

— Чи не бачили ви молоду черницю, нашу нову послушку? Дівчинка ще така молоденька... Уперше побачила море. Либонь, заблукала. Де ж ви, сестро Аґнета?

Мені не лишалося іншої ради, як послати увесь цей гурт — тепер вітер віяв їм у спину — в бік гирла Орна, до Ароманша, в порт Вінстон, де англійці колись відвоювали в моря свою штучну гавань. До того ж усім їм у нашому бункері навряд чи стало б місця. Щоправда, якусь хвилю мене так і поривало підкинути художникові Ланкесу цих гостей, але потім почуття дружби, роздратування й лють воднораз звеліли мені тицьнути великим пальцем у бік гирла Орна. Черниці послухалися мого пальця й невдовзі на гребені дюн обернулись на шість чорних прогалинок, що відпливали за вітром, чимдалі меншаючи, і навіть оте їхнє жалісливе «Сестро Аґнета, сестро Аґнета!» щораз швидше відлітало за вітром, поки зрештою потонуло десь у піску.

Першим із бункера вийшов Ланкес. Характерним художницьким рухом він витер руки об штани, поніжився на сонечку, випросив у мене сигарету, сховав її до кишені сорочки й накинувся на холодну рибу.

— Після цього завше хочеться їсти, — натякнув він, дожираючи мою половину тріски.

— Тепер вона буде дуже нещасна, — дорікнув я Ланкесові, смакуючи слівцем «нещасна».

— Це ж чому? їй геть нема чого бути нещасною.

Ланкес навіть думки не припускав, що його манера поводитися з людьми може зробити когось нещасним.

— І що вона тепер робить? — поцікавився я, хоч мав намір спитати зовсім про інше.

— Шиє, — пояснив Ланкес за допомогою виделки. — Трохи порвала собі рясу, а тепер зашиває.

Кравчиня вийшла з бункера, хутко знов розіпнула парасоля і, мов нічого й не сталось, однак, як мені здалося, трохи напружено защебетала:

— А від вашого бункера краєвид відкривається й справді чарівний. І весь берег видно, й море.

Спинивши погляд на недоїдках від нашої рибини, вона примовкла.

— Можна?

Ми одночасно кивнули головою.

— Від морського повітря завше хочеться їсти, — прийшов я їй на підмогу.

Тепер кивнула головою вона і почервонілими, потрісканими руками, що нагадували про важку роботу в монастирі, схопила нашу рибу й піднесла її до рота. Дівчина їла поважно, напружено, поринувши в роздуми, так ніби разом із рибою пережовувала щось таке, чим утішалася до риби.

Я зазирнув їй під очіпок. Зеленого репортерського дашка вона забула в бункері. Дрібненькі, всі однакові завбільшки росинки поту висіялися на її гладенькому чолі, яке в крохмальному білому облямуванні нагадувало чоло Мадонни. Ланкес знов попросив у мене сигарету, хоч іще не викурив попередньої. Я кинув йому всю коробку. Поки він ховав три сигарети до кишені сорочки, тримаючи в губах четверту, сестра Аґнета жбурнула парасоля, побігла — аж тепер я завважив, що вона боса, — дюною вгору й зникла там, де шумів прибій.

— Нехай біжить, — загадково промовив Ланкес. — Вона ще прибіжить назад. Або не прибіжить.

Я ще трохи посидів, дивлячись, як художник курить, а потім вибрався на бункер і обвів поглядом берег, що завдяки припливу підступив до нас ближче.

— Ну? — хотів щось почути від мене Ланкес.

— Роздягається. — Більше він од мене нічого не дочекався. — Мабуть, хоче скупатися, щоб трохи охолонути.

Купатися в час припливу та ще й відразу після їди було, на мою думку, небезпечно. А послушка вже стояла по коліна у воді й заходила чимдалі глибше й глибше, і плечі в неї були округлі. Вода, наприкінці серпня запевне не дуже тепла, Аґнету, схоже, не лякала, дівчина пливла, і пливла вона добре — то одним стилем, то іншим і, пірнаючи, розтинала хвилі.

— Нехай собі поплаває, злазь уже нарешті з бункера!

Я озирнувся й побачив, що Ланкес випростався на піску й смалить сигарету. А на столі лежав, вилискуючи на сонці білизною й затьмарюючи собою все довкола, чистенький риб'ячий кістяк.

Коли я сплигнув з бетону, Ланкес розплющив свої художницькі очі й сказав:

— Кльова вийде картина: «Припливні черниці». Або: «Черниці в час припливу».

— Тварюка ти! — крикнув я. — А якщо вона втопиться?

Ланкес заплющив очі.

— Тоді картина називатиметься «Черниці-потопельниці».

— А якщо вона прибіжить і впаде тобі до ніг?

Художник розплющив очі й проказав свій присуд:

— Тоді і її, й картину назвемо «Грішна черниця».

Ланкес визнавав лише або — або: голова або хвіст, утопилася або согрішила. У мене він забрав сигарети, обер-лейтенанта кинув у дюни, зжер частину моєї риби, а дівчинці, яка, власне, належала небу, показав нутро нашого бункера, і поки вона ще пливла у відкрите море, грубою, гулястою ногою вже накидав у повітрі картини, вже давав їм назви: «Припливні черниці», «Черниці в час припливу», «Черниці-потопельниці», «Грішні черниці», «Двадцять