Читати книгу - "Понтиїзм. Казки кінця світу"

уявляючи себе кровожерним вовком. Молоко він ненавидить змалечку: батько, ще коли жив із ними, завжди силоміць намагався напоїти Костю підгареним молоком, «шоб мужик наконєц получівся». Люда випадково знайшла серед його речей наклейку з голою бабою, але нічого не стала казати. «Ще рано», — подумала вона тоді.

Багаторічна звичка збиратися на роботу за кілька хвилин і нехтувати собою та своїм виглядом змушують Люду часом почуватися солдатом, який хоч і має чистий комірець, але все одно кілька разів порізався, коли голився.

Сьогодні починається новий тиждень. Вона хоче все зробити інакше. Вона повільно наносить макіяж, підводить губи. Ледь-ледь. Курви-заздрісниці, звісно, відразу запримітять її макіяж і підфарбовані губи. Почнуть шушукатися, вгадувати з ким у неї раптом почався роман. Люда посміхається і уявляє себе героєм голлівудського бойовика, який наносить захисну фарбу перед фінальною битвою.

— Ой, маам, яка ти класива, — каже мала, і ложка падає в молоко. Бризки розлітаються на всі боки, та основний удар приймає нова кофтина.

— Ох, і губи в тебе, мам, наче ти вампірша, — каже Костик.

— А зараз як укушу, так і знатимеш, — відповідає мама і йде на нього, клацаючи зубами.

— А-а-а-а, рятуйте, відьма, відьма, — включається в гру Костик, тікаючи від матері.

Люда силкується промовчати, щоб не зробити Тасьці зауваження за нову кофтину. Вона просто посміхається дітям і далі зображує відьму, що хоче поснідати маленькими молочними сосисками сорту «Дитячі».

Ще один день.

«Він буде іншим. Це мій день», — нагадує вона собі.

* * *

Люда цілує дітей.

— Канапки в торбах. Борщ у холодильнику. Поїсте обов’язково. І перед телевізором довго не сидіти.

— Да-а, ма-ам, — каже Костик, розтягуючи звуки і підглядаючи одним оком у телевізор.

— Добре, синку, і дивись…

— За Таською, а не в телевізор, — закінчує син відстороненим голосом завчену фразу.

— Все. Я побігла. Успіхів, мої принце і принцесо.

Таська усміхається і цілує повітря.

Люда підморгує їй і виходить у зимовий ранок.

* * *

Раніше вона працювала у школі біля будинку. Віддала туди дітей. Але тоді чоловік пішов, прихопивши всі її коштовності й подарунки її батьків — єдину, крім світлин, згадку про них, а ще — відкладені гроші, отримані від продажу квартири її батьків.

— Сама винувата, — казали його родичі. — Лахудра, ще така молода, а глянь, як себе занехаяла. Розіжралася корова та й сіла чоловікові на шию. Канєшна, за ним, як за стіной. А тепер ще і з голою сракою собі болячкі понапридумуй. Може, хто й пожаліє та візьме собі гріх на душу — жениться на такій жирній дурепі, як ти.

Сльози не могли прогодувати дітей, і Люда шукала іншу роботу. Починати нову справу було запізно, більшість її одногрупників уже давно здобули другу вищу і поставали банківськими робітниками. «Кхм, клерками», — як вони поправляли її, багатозначно кахикаючи в кулак.

Вона знайшла місце в «Ельдорадо», першому приватному ліцеї в місті. Він був майже в центрі. Тобто, дуже далеко від будинку Люди. Найбагатші власники міста, які всім заправляли, радо віддавали своїх лобурів 10-го і 11-го класів шукати розуму і щастя в «Ельдорадо».

Єдині, хто діставався туди громадським транспортом, були вчителі.

Спершу Люда боялася робити зауваження своїм балакучим учням, прізвища яких майже повністю відтворювали виборчі списки кандидатів у депутати міської ради.

Згодом Люда навчилася не звертати уваги на провокації учнів, на нові блискучі пристрої, що час від часу з’являлися чи не в усіх і нагадували деталі від космічного шатла. Втім, за місяць у їхніх руках з’являлися вже інші цяцьки.

«Мабуть, мода нова прийшла», — казала вона собі.

Згодом вона навіть почала пити чай із колегами і час до часу долучатися до їхніх бесід. Принаймні, коли вони не говорили про свої закордонні тури чи сезонні розпродажі. Інколи чутки огидними слизькими вуграми мимоволі влазили в її вуха: одну вчительку бачили у джипі когось із учнів, іншу після занять за школою чекав випускник минулого року. «Ох, у них точно роман», — з відтінками заздрощів зітхала завнач. Інша ходила перевіряти домашні завдання лише до хлопців додому і на цьому гарно заробляла. «Що вже вона там і виробляє», — закочуючи очі, муркотіла директриса.

Грошей вистачало. Діти не хворіли. Люда налагодила спілкування з учнями. Бувало, вони виказували і повагу до неї. Якось поволі, соромлячись своїх думок, вона почала думати, що, либонь, можна якось попіклуватись і про себе.

Від самої лише думки «зробити собі приємно» її кидало в жар. Не Костику. Не Тасьці. Не іншим людям. А собі.

Присвятити хоч трохи життя собі.

Це мій день.

* * *

До обіду заняття, треба ще провести контрольну. По обіді отримати зарплатню. І все. Далі ніяких планів. У Люди перехоплювало подих від цієї думки.

Щільність пасажирів у ранковому тролейбусі, як завжди, нагадувала Люді щільність рядів римських легіонерів.

Вікна, вкриті вигадливими морозяними візерунками, ховали понурі сірі райони. Двері відчинялися, але наче згідно з інструкцією на місці злочину, ніхто не виходив, тільки входили нові пасажири. Кількість свідків зростала.

Люда висіла між небом і землею, затиснута щільними рядами озлоблених пенсіонерів.

В учительській її макіяж помітили відразу. Та нічого не сказали. Жінки просто підморгували одна одній, намагаючись кліпанням очиць настукати повідомлення азбукою Морзе.

Люда з посмішкою провела контрольну. Відчуття, що сьогодні особливий день, не полишало її.

Після обіду давали зарплатню. Черга до бухгалтерії була єдиним місцем, де раз на місяць збиралися всі вчителі. Приходили декретні, немічні, пенсіонерні, коротше, не вистачало тільки мертвих і ненароджених. Черга була місцем, де навіть найлютіші вороги приязно всміхались і намагалися говорити про погоду і підвищення тарифів ЖКГ. Подружки директриси підтягувалися до неї, огортаючи її тісним колом, як кольє з привокзальної біжутерії.

У такі моменти взаємної приязні та проблисків дружнього колективу до Люди завжди підкочувалася Таня. Таня була вчителькою англійської. Принаймні за це їй крапав офіційний педстаж. Неофіційно ж їй крапали вишукані подарунки від Азіза — директора ринку, обов’язки коханки якого вона виконувала майже цілодобово. Таня не полишала вчителювання. Офіційно. А неофіційно — просто рахувалася, бо заняття за неї проводили старші колеги, які тільки раділи, «шо жизть у дєвочкі строїлась і хоть хтось нормально устроївся у цьому нестабільному мірє». Азіз, до того ж, не забував робити пожертви на ремонт школи та закупівлі