Читати книгу - "Лише секунда"

зазвичай сидів, відчужено втупившись у якусь точку, але в той момент, коли включався в розмову, дивував своїми глибокими і точними коментарями, а також увагою до деталей. Він ніби вивертав ситуацію навиворіт і пропонував поглянути на неї інакше. Це здавалося настільки ж переконливим, наскільки дивовижним, що ти, якщо й не змінював свою думку кардинально, то принаймні бачив її більш ясно. Утім, так було не завжди. Часом він впадав у таку глибоку депресію, що цілковито байдужів до людей навколо та їхніх надуманих проблем. Тоді ми сиділи в їхній вітальні за круглим столом і пили чай без Юрка.

— Юрочка пише, — казала його мама.

Його художній талант досягав піка вираження саме в ці моменти найглибших депресій. Такою була плата за творчість.

— Юру запрошують на виставку до Франції, а він не хоче чути про це, — зітхала вона.

Він став відомим й дорогим художником в один момент. Його мама потайки показала кілька картин відомому колекціонеру з Голландії. Той захопився, і цього виявилося достатньо, щоби зробити життя Юрка та його матері безбідним. Колекціонер-голландець організував кілька виставок в Амстердамі та Римі і добряче заробляв на картинах Юрія, не залишаючи, втім, ображеною і родину художника. Хоч Юрія гроші не дуже-то й цікавили, але його мама казала час від часу: «Люди, у яких немає грошей, часто говорять, що щастя за гроші не купиш. Люди, у яких гроші є, говорять те ж саме. Одначе вони все ж купують те, що принесло б радість і щастя тим, у кого грошей немає. Щоправда, це ніяк не впливає на їхню думку». І хоча ці слова не стосувалися її сина, популярність за кордоном перетворилася на шанування в колі мистецтвознавців і колекціонерів на батьківщині. Вже й доморощені олігархи вважали за необхідне доповнити свої колекції його картинами. Юрко кривився і втомлювався від суєти комерційної сторони мистецтва, роблячи це лише заради матері та після її довгих умовлянь.

Серед усіх моїх знайомих не знайдеться більшого дивака. А якщо так, то він міг би внести промінь розуміння в ту ситуацію, з якою я зіштовхнувся.

Натиснувши кнопку дзвінка, я почув човгання за две­рима. Не був тут уже кілька років, але коли Юрко відчинив двері, мені здалося, що минулого тижня ми разом пили чай. Він не посміхнувся і не сказав нічого, просто кивнув, запрошуючи мене увійти.

Я пройшов у квартиру і почав роззуватися, але він жестом зупинив мене і сказав:

— Ти що, забув? Не треба роззуватися. Мама казала, що ти прийдеш.

Ми пройшлися довгим коридором і звернули в його кімнату. Це була майстерня, в якій панував цілковитий хаос. Скинуті в купу картини, якісь металеві ланцюги, старі вази, книжки, розірвані клапті паперу. І картини на стінах. Майже всі — жіночі потилиці, волосся, шиї і плечі. Живі. Стоять, сидять, усміхнені, розслаблені, квапливі, задумливі. Ми звикли заглядати в обличчя і очі, щоби відшукати там стан людини. Та ці картини передавали сутність і без них.

Юрій підняв купу мотлоху з одного зі стільців, озирнувся у пошуках місця для нього, не знайшов, поклав собі під ноги і жестом запропонував мені сісти на звільнене місце.

— Горілку будеш пити? — запитав він.

— Горілку? — здивувався я. — Знаєш, ця квартира більше асоціюється в мене з міцним гарячим чаєм. А хіба ти п’єш?

— Іноді. Коли хочеться виспатися. Випиваю сто грамів, а потім сплю, як немовля. Прокидаюся відпочилим.

— То давай — по п’ятдесят грамів.

Він озирнувся навкруги і витягнув з-за купи картин почату пляшку, збовтав рідину і промовив:

— Якраз по сто грамів і вийде. По п’ятдесят і ще раз по п’ятдесят. А потім мама прийде, заварить міцного чаю.

Юрко повернувся зі склянками і нарізаними на тарілці ковбасою та сиром, розлив половину горілки, що лишалася в пляшці.

— Ну, давай за зустріч, — без емоцій в голосі вимовив він.

Склянки глухо вдарились одна об одну, а рідина, опалюючи стравохід, потекла до шлунку, змушуючи його стискатися в легких судомах. Я скривився, взяв шматок сиру, поклав на нього ковбасу, накрив її зверху другим шматком сиру і закусив таким бутербродом. Приємне тепло розливалося по тілу.

— Що ти хотів запитати? — наче здалеку почув його голос.

Я мовчав, збираючись з думками, а він продовжив:

— Зазвичай людям нічого від мене не потрібно, а мені нічого не потрібно від них. Це зручно. Я взагалі думаю, що раніше було більше можливостей для справжньої самотності. Зараз ти залежиш від усіх: сусідів, ЖЕКу, людей в магазині, людей, які платять тобі гроші, людей, які щось роблять, щоби ти міг увімкнути світло, проїхатися у трамваї і таке інше. На кожній речі сліди тисяч і мільйонів людей, але ніхто їх по-справжньому не робив, а отже — у них мало сенсу. Те, що люди називають прогресом і розвитком, нагадує мені якийсь безглуздий процес. Ось, припустімо, мине років триста — і вже ніхто не голодує, ніхто нікого не ображає, ніхто нікого не вбиває. І що з того? Який тут сенс? Ходити вулицями і посміхатися одне одному? Чи, може, зробити всіх щасливими? Чому сенс у щасті? Зроби всіх щасливими — і щастя зникне. Іноді мені здається, що люди скоро зовсім перестануть ставити собі найважливіші питання. А що ти хочеш запитати?

Я мовчав, міркуючи, із чого почати, а він терпляче чекав, поки я почну.

— Хочу розповісти тобі про одну ситуацію.

— А-а, ще один погляд, який допоможе тобі докопатися до істини. Все залежить від того, в якій послідовності тобі ці погляди розглядати і в який момент ти скажеш собі «знайшов», втомившись шукати далі. Тоді й виникне істина.

— І все ж я розповім.

— Так, звісно, розкажи, щоби не думати потім: «А раптом варто було розповісти?»

— Ти знаєш, я знайшов щоденник. Товстий зошит у твердій палітурці. Я відкрив його і прочитав слово «Щоденник». Це ніби як знайти чиєсь життя під ногами.

— І чиє ж життя опинилося під твоїми ногами?

Я помовчав, думаючи, як краще пояснити, а потім сказав просто:

— Моє.

Вперше за час нашої зустрічі в очах Юрка зблиснув інтерес.

— Твоє? — уточнив він. — Ти знайшов свій щоденник?

— Ні, — відповів я. — У тому й річ, що щоденник не мій, а життя описано моє. Як я народився, як ріс, що в мене було, чого бажав, у кого закохувався,