Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

class="p1">У другій половині 90-х рр. Київ став поступово втрачати роль ініціативного центру українського національного руху. Це було тимчасове явище, викликане конкретними особливостями останнього десятиліття ХІХ ст. У Києві зосередилися найавторитетніші українофіли старшого покоління, у тому числі П. Житецький, В. Антонович, О. Кониський, В. П. Науменко, М. П. Старицький. Свого часу вони внесли значний вклад у розвиток національного руху, але наприкінці ХІХ ст. їхні погляди перетворилися в історичний анахронізм. Однак вони уперто стояли на своєму, всіляко стримуючи прагнення молоді до активної політичної діяльності, орієнтуючи її виключно на культурництво. Наприклад, О. Кониський дуже різко виступав проти Драгоманова, Франка, проти галицької радикальної партії, вважаючи, що вона вносить розбрат у ряди українців. Узагалі, він був надто різкий у висловлюваннях і тому не попав навіть до керівного ядра Всеукраїнської організації, до створення якої приклав багато зусиль. Мабуть, не був випадковим і його гострий конфлікт із Міхновським, який на початку 90-х рр. (Міхновський тоді перебував у молодіжному оточенні Кониського), а також з іншими тара-сівцями.

Такої самої думки щодо об’єднання українців у політичні партії, зазначає Є.Чикаленко, «держався П. Житецький та й багато старших українців»[187]. Сам Чикаленко дуже співчував Русько-українській радикальній партії і, як він пише у «Спогадах», «намірам нашої молоді заснувати українську революційну партію». Але його опонент П. Житецький не згоджувався «і до самої смерті був тої думки, що український рух, чи як він казав — «українофільський», повинен бути тільки культурний»[188]. По суті, це було значно більше, ніж конфлікт молодшого й старшого поколінь. Це було зіткнення двох типів етнокультурної ідентичності. П. Житецький обстоював ще досить поширену серед української інтелігенції того часу ідею вищої «руської» єдності, яка, як про це писав у некролозі, присвяченому пам’яті П. Жи-тецького, М. Грушевський, начебто об’єднує «свобідний і незв’язаний розвій обох народностей — великоруської й малоруської». Разом із Житецьким, за оцінкою М. Грушевського, цю ідею «поділяло тоді і пізніше багато визначних діячів українського відродження в Росії»[189].

Конфлікти в українському русі Наддніпрянщини посилювалися особистими амбіціями окремих лідерів, їх взаємною неприязню, яка накопичувалася роками. Ці почуття виплескувалися на сторінки преси, особливо галицької й буковинської, де наддніпрянці досить часто друкувалися під псевдонімами. Микола Міхновський був у курсі цих конфліктів і прагнув, по можливості, обстоювати позиції рішучіших і послідовніших представників національного руху, використовуючи свої зв’язки в західноукраїнських газетах і журналах. Про це, зокрема, свідчать його листи до Бориса Грінченка, в одному з яких він проінформував свого адресата: «Вам, яко жертві ненависті до нашої критики, посилаю отсі дві вибірки з “Буковини” але прохаю, по перечитанню повернути їх мені обов’язково. Потім нікому не казати, що се я прислав Вам, бо там лютують, не знаючи, хто написав ті “Замітки”. Коли б Ви в оборону прав критики уважали потрібним написати дещо, чи не були б Ви такі ласкаві друкувати теж під якимсь новим псевдонімом? Але не під старим. В усякім разі, се дуже цікава нагода, щоб її пропускати. Дехто вже пише!»[190]. В іншому листі, датованому 1 липня 1897 р., Міхновський пробує захистити Б. Грінченка від нападок О. Кониського, який назвав письменника (за псевдонімом) «ненависним Чернігівцем»[191].

Усе це створило в середовищі київських українців наприкінці ХІХ ст. досить високий рівень конфліктності, складну морально-психологічну атмосферу, про яку Микола Міхновський у листі до Бориса Грінченка писав: «Ах! Коли б ви знали, яка тут брудота у сім чудовім граді Київі. Інтриги, плітки, злість і ненависть панують серед нашого суспільства. І то мають бути патріо-ти»[192]. Мабуть, у цьому висловлюванні Міхновського багато особистого й суб’ єктивного, викликаного пережитою драмою. Але коли навіть припустити, що він занадто «згустив фарби», все одно не буде помилкою стверджувати, що столиця України на рубежі ХІХ-ХХ ст. була недостатньо підходящим місцем для об’єднання молоді у політичну партію. Наважитися на таке об’єднання у Києві — означало кинути прямий і навіть зухвалий виклик усьому старшому поколінню українофілів — своїм недавнім учителям і наставникам. Це мав бути не лише політичний, але і моральний вибір, і до нього були готові далеко не всі. Тому зовсім не випадково найвизначніша ініціатива української студентської молоді 90-х років ХІХ ст. — «Братство тарасівців» — була започаткована поза Києвом. У столиці подібні молодіжні почини у 90-ті роки були неможливі. У цьому контексті можна зробити припущення, що однією з найважливіших причин кризи «Братства тарасівців» став тиск на нього старогромадівських авторитетів. Адже історики так і не дали ніякого іншого пояснення цієї кризи. Певно, саме стримуючий вплив київських українофілів унеможливив трансформацію київської філії «Братства тара-сівців», яка після розгрому харківської стала центральною, в організацію партійного типу. Може, нарешті, не випадково закінчення діяльності «Братства тарасівців» датують саме 1898 р., коли після описаного вище скандалу вплив Миколи Міхновського на його діяльність значно зменшився?

Як відомо, формування першої на Наддніпрянщині політичної партії відбулося у Харкові, й пов’язане воно з діяльністю групи молодих студентів, зокрема, Дмитра Антоновича, керівника харківської студентської громади. Так ось, важко собі уявити, щоб молодий студент Дмитро Антонович, навчаючись у Києві і перебуваючи під постійною батьківською опікою Володимира Боніфатійовича, став тут організатором великої студентської громади з радикальним спрямуванням. Усе змінилося, коли у 1897 р. Дмитро Антонович перевівся на навчання з Київського університету до Харківського. Тут руки у нього були розв’ язані. У місті ще пам’ ятали про діяльність «Братства тарасівців», тут доживав хворий на сухоти інженер Микола Яценко — співавтор (а може, й автор) уже знаменитого тоді «Profession йе foi молодих українців». З ним охоче спілкувалися патріотично налаштовані студенти місцевих вузів[193]. По руках ходили сотні заборонених книг, привезених свого часу з Галичини харківськими тарасівцями. Саме у Харкові Дмитро Антонович заснував українську студентську громаду, яка наприкінці 1898 р. налічувала понад 100 членів і була напередодні приїзду до Харкова Миколи Міхнов-ського справді найбільшою в Україні. Серед членів харківського студентського об’єднання були і сини старогромадівців Дмитра Познанського та Олександра Русова. Громада стояла на платформі «Братства тарасівців» і передбачала «конституційний устрій держави, із якою федеративно поєднається Україна»[194].

Дуже важливо також, що у Харкові молодим не заважали старші. На відміну від Києва, у Харкові старі громадівці були досить пасивними і ще більше, ніж у Києві, побоювалися відкрито демонструвати свої українофільські погляди. Майже вся національна інтелігенція Харкова активно співпрацювала у громадських та наукових російських товариствах. Інших у місті просто не існувало. «У Харкові, — писав М. Сумцов, —