Читати книгу - "Я віддав би життя за тебе (збірка)"

— Найсмішніші комедії.

— Чому?

— Ой, там весь час стараються розігрувати ці пристрасні штуки.

— Що за пристрасні штуки?

— Ну… ці погляди.

— Які погляди?

— Та ви знаєте. Це… гм… як на Різдво.

Білл почав був сушити над цим голову, але згадав про досі не вирішену справу з іглу й схаменувся. Вважав за доцільніше повернутися до книжок.

— Які книжки маєш? — запитав він.

Хлопець уважно подивився на нього.

— Еге, а ви часом не пройдисвіт?

Білл швиденько поміркував, так воно чи ні.

— Ні, — признався він.

— Що ж… — звівся з ліжка хлопчик, — маю десь два сорти книжок. Одна про чотирьох дівчаток на ім’я Меґ, що звалилися в кролячу нору[53], а друга про… Багато таких маю. — Повагавшись, він додав: — І ще в мене є кілька власних книжок.

— Чи можу я їх побачити?

Хлопчик подумав.

— І що тоді робитимете?

Білл задумався втретє. Нарешті відповів:

— Нічого.

— Якщо так, то підніміть край матраца.

Білл підняв. Згодом він сам себе питав, скільки книжок там нарахував: десять чи двадцять. Ті, що запам’ятав, називалися «Факти любові»; «Війна і мир», том I; «Премійовані оповідання 1926 року»; «Психіатрія, її зміни за вісімдесят років»; «П’ятдесят популярних загадкових історій Світової виставки 1876 року».

Голос хлопчика м’яко й гостро протинав Біллову задуму над схованкою.

— Мабуть-таки, ви пройдисвіт. Ви побачили їх. Що ви робитимете?

— Ймовірно, виріжу тобі мигдалини, — відповів Білл, вчасно ухилившись у мить, коли з грюкотом упав матрац. Такий випадок, очевидно, стався через дедалі гучніший звук кроків.

— Зі мною все гаразд, — повів далі Білл, — я не…

— Дурниці…

Хлопець замовк, щойно з’явилася міс Мейсон. Не призвичаївся до сестри й трохи побоювався її.

— Мати й батько вже вдома, — оголосила вона Біллу. — Хочете зустрітися з ними внизу?

— З вас була б добра асистентка лікаря, — зауважив він.

— Я прожила в лікаря три місяці.

Білл глибоко зітхнув, а вона повела далі:

— Його дружина дуже хворіла. Не gravement, а chronicquement[54], знаєте. Мені подобаються лікарі.

Хлопчика хвилювало тільки одне — зрадить його Білл чи ні, коли той разом із міс Мейсон виходив із кімнати, озираючись і двічі спробувавши виголосити заключну сентенцію. Востаннє глянувши на затяте хлопчикове обличчя, медик таки закінчив її:

— Не видам тебе, але я б хотів ще з тобою побалакати.

Біля дверей він додав:

— Принаймні не скажу жодному з твоїх приятелів, що ти говорив зі мною по секрету.

Зробивши все можливе, Білл, однак, почувався ніяково, як ніколи, тої хвилини, коли йшов за міс Мейсон довгим залом і сходами. На останньому східці він стрепенувся — потрапив у таку сцену, яку й уявляв.

Очевидно пустоголова, але не дуже докучлива жінка стояла біля входу в головну кімнату, для якої в усій країні ще не знайдено підхожої назви. Стояла й жваво помахувала рукою, запрошуючи гостя до кабінету. Звідти вона спровадила чоловіка, якому дала знак вийти друга рука, не зайнята в мить запросин Білла.

— Я знала, хто ви, — сказала місіс Брікстер. — Упізнала вас із приписів доктора Гайнза. Він так добре все описує! Сьогоднішню кінокартину він міг би змалювати так само добре, як і рецензент.

Відмовившись від запропонованого віскі з содовою, Білл заспокоївся й мовив голосом професіонала:

— Що вас турбує, місіс Брікстер?

— Певна річ, усе почалося з посмикування… — почала вона.

А закінчила за дві години:

— …напевно, маєте рацію. Це лише нервове виснаження від того, що моя донька повернулася додому.

Зненацька позбувшись буцімто нервового виснаження, місіс Брікстер повернулася лицем до лиця з Біллом.

— Раз уже ви йдете звідси, докторе, попрошу вас нагадати докторові Гайнзу, що коли я запрошую його, то має прийти тільки він. — Задзвонив телефон, і вона, не змовкнувши, взяла трубку. — Надалі сподіватимуся візиту самого лікаря, а не його асистента… Так, він тут… на Бімінґ-авеню, 6632… Дуже особисто й терміново. Скажіть йому про Елліса С.

Місіс Брікстер вимовляла слова так, неначе кожним із них викривала злочин. Поклавши слухавку, вона наголосила:

— Сподіваюся, що там ви знайдете не більше проблем, ніж знайшли тут.

Коли за Біллом зачинилися двері, він кілька хвилин таки міркував над тим, чи не спіткає його ще гірший клопіт, ніж той, що вже за плечима.

Якусь хвилину лікар постояв на веранді, спинивши око на великій жимолості, що кидала тінь проти низько навислого серпика місяця, а коли ступив додолу сходами, його неуважний погляд упав на причіп, що спав поряд, облитий місячним світлом.

То була дівчина з чужих країв. Заснула так, що сон про ці місця виднів на її чистому чолі. Білл вийняв годинника — минула третя. З виробленою спритністю він рушив по дерев’яній підлозі веранди, але наступив на неминучу скрипливу планку — і враз щезла, зморщившись, карта дивокраю, накреслена на дівочих бровах.

— Я спала, — озвалася вона. — Спала.

Неначе Білл попросив її почекати тут. Неначе її волосся, злегка торкнувшись Біллового лоба, попросило затриматися тут допізна. Але надто вже вона юна, як на легкі стосунки, тож лікар узяв свою сумку і, сказавши «що ж, я мушу…», пішов до машини. Спало на думку, що він дуже довго просидів у цьому домі й увесь цей час дівчина спала.

II

Білл їхав швидко, бо було далеко добиратися: з північної околиці — на південь через усе місто, а далі ще кільканадцять миль, аж до колонії заміських будинків. Голос у телефонній розмові звучав із відтінком страху; либонь, нині був не той вечір, щоб розривати стосунки. Біллові думки так густо зосередилися на сцені, від якої він віддалявся, що по хвилинах і милях їзди він і незчувся, як машина опинилася перед знайомим будинком на знайомій вулиці.

У Білловому житлі світилося, перед ним стояв седан. Коли Білл вибирався з машини, двері седана відчинились і з них вигулькнула кремезна постать.

— Ви лікар? — спитала постать, наближаючись до нього. — Це ви будете лікар, що приятелює з місіс Дайкс?

— Так… Вона захворіла?

— Ні. А я містер Дайкс. Сьогодні приїхав додому з Ден… із Гонолулу.

Отже, цей привид нарешті матеріалізувався. І справді, в ясному місячному світлі він видавався восьми футів заввишки, з довжелезними чіпкими руками. Білл завбачливо відступив на крок.

— Не хвилюйтеся, я не лупцюватиму вас… поки що. Сядемо у вашу машину і трохи побалакаємо, перш ніж зайти до вас додому.

— Що це? — спитав Білл. — Грабунок?

Чоловік погрозливо реготнув.

— Щось схоже. Я хочу два ваші підписи — один на чеку, а другий на листі, якого ви ще не написали.

Гарячково розмірковуючи,