Читати книгу - "Дим"

казка така. В усякому разі, місцеві так і кличуть це місце каменюкою. Ото як їде хто автобусом, так і: «Спиніть коло каменюки», або: «Мені в Шевченкове, до каменюки, почім?». То тиха така місцина, трохи печальна. Там часто на день виведення військ збираються довколишні ветерані-афганці, бував кілька разів і Антон. Ірина його все випихала їздити на ті зльоти, а він часто однікувався, поки врешті чесно їй не сказав, що не хоче, не може там уже нікого бачити. Він навіть і на мітинг на День Перемоги до братської могили не ходив – там читали і його прізвище разом з іншими воїнами-інтернаціоналістами, уродженцями села, а орендатори інколи давали по мішку зерна їм та ще живим ветеранам Вітчизняної.

Зліва подалі від дороги вже видніється й Шевченкове – од села до пам’ятного знаку тягнеться курна дорога понад полями. Антону подумалось раптом: а що, аби Сашко Максименко якимось чином раптом воскрес і повертався тепер додому з Афганістану? Чи впізнав би він рідні місцини? Може б, і впізнав, бо майже все тут зосталось таким, як і п’ятнадцять років тому, в усякому разі – по Роменській трасі. Осьо зліва тягнеться село, а там далі міст над каналом, болотиста місцевість. Справа поворот на Торговицю, не дорога навіть, а так – стежина. Там серед лісу хуторець однойменний, усього з п’ять хаток, онде і крівлі вже їхні видніються з-за дерев. Хати Шевченкового уже впритул до тополеньок над дорогою, і ось перехрестя – наліво в центр села, а направо поворот на Дубов’язівку, затінена асфальтована дорога. За нею зразу автобусна зупинка з мозаїчним портретом Кобзаря. За зупинкою вуличка села, зліва і справа, справа ще поворот на тутешню ферму та елеватор. Вуличка це крайня, околична, хоч і лежить вздовж Роменської траси. Тут чимало покинутих занедбаних дворищ, старенький цвинтар, а поодинокі городики вже сягають безкраїх полів у тіні віддалених лісосмуг.

Раніше село звалось Гирявка, так його й досі багато хто зве. А перейменували його вже після революції на честь, ясна річ, Тараса Григоровича Шевченка, котрий бував тут проїздом. Вже після заслання в 1859-му році він повертався з Києва в Петербург і гостював тут у своїх друзів, братів Лазаревських. Є чимало місцевих легенд про ті гостини – як Тарас Григорович походжав тут по селу – воно тоді було скоріше хутором, як і про що він розмовляв з кріпаками, як малював портрети хазяїв… Є навіть свідчення, що саме тут він написав одну з редакцій свого вірша:

«Ой на горі ромен цвіте,

Долиною козак іде

Та у журби питається,

Де та доля пишається?»…

* * *

Од самих околиць Шевченкового і майже до самого Підлипного таке хтозна й що… Самі лиш скошені сиротливі ниви. Потім промелькне справа під дорогою гайок Мокра Долина, а зліва на обочині – невеликий смітник із сухим листям та обривками поліетилену. Відси вже недалеко і Конотоп. Покажеться спочатку сумовите Підлипне – онно воно там, в далині, невелике село, що вже бозна й коли приросло до міста, стало заледве не окремим його районом. Тільки й того, що числиться окремо, а туди ж навіть і міські маршрутки доходять. Підлипне те з дороги майже й не видно. Покажеться спочатку такий похилий ярок, дорога пірне в нього, і ось вже блищить у призахіднім світлі невеликий ставочок справа від дороги та видніються перед ним поодинокі сільські городи. Городи нині вибрані та викошені, дехто навіть палить онно на обніжках бадилля, й низький дим стелеться вздовж дороги.

Антон відволікся – якась зграйка розхристаної молоді чкурнула через дорогу од городів, автобус трохи пригальмував. Двоє хлопчаків та троє юнок пробігли через Роменську трасу, сміючись, та й згубилися в диму. Призахідне сонце ховалось за високовольтними лініями, сліпило очі.

– Не вкачалась? – спитав Антон у примовклої Іри.

– Та ні, – мляво всміхнулася та.

Минули ярок, показалась зліва курна дорога кудись на віддалені села, а справа промелькнула перша підлипенська вуличка. Осьо й зупинка їхня, справа від дороги, така ж мозаїчна, як і скрізь, під високими тополями. Тільки й видніється напроти неї те вечірнє Підлипне, за широчезним лугом з дикими травами, в рідкім мереживі стежин. Самі дахи хатинок та садки подекуди. А ще зліва од дороги, трохи подалі – підстанція. Величезні електроопори висяться вздовж Роменської траси, плетуть над нею своє залізне павутиння. Антон згадав, як казала, бува, забобонна баба Маня – мовляв, є така Біблія… Чогось, по її, якась особлива Біблія є, і вона ніби схована бозна й де. Так от – у тій Біблії, мовляв, написано, що перед кінцем світу землю окутає залізне павутиння і літатимуть сталеві птахи. Ото так потрясала баба Маня пальцем і казала – перед кінцем світу. А в тій Біблії, мовляв, усе начисто написано, що й коли буде. Тільки її мало хто читав, от що. Десь вона там захована, еге ж.

Антон насправді не знав, чи та баба Маня й звичайну Біблію коли держала в руках. Він пам’ятав один випадок з тої пори, як їхній Валерка ходив до школи ще. Сама ж баба Маня розказувала, і не раз. Отож були в неї, баби Мані, ікони ще від покійної матері, вона їх привезла аж з-під Охтирки, відки була родом. Йванович там служив в армії в тих місцинах і привіз до Карабутова бабу Маню, а вона привезла дві ікони, що їй дала мати. Жили вони з матір’ю в тому селі під Охтиркою вкрай бідно і самі – батька їхнього не стало в голод, а разом з ним і всіх баби Мані дідів-бабів… Так вона сама розказувала. І ото поставила вона ті ікони в хаті на покуті, як вже побралися зі Йвановичем. Ну як побрались – як і всі тоді, ніякого