Читати книгу - "#Галябезголови"

— Треба гроші сховати!

Відчинив багажник, довго кумекав, як замаскувати награбоване. Врешті-решт баксюки з кейса склав у звичайний целофановий мішок для сміття, запхнув його під заднє сидіння «міні-купера», та враз і вийняв, бо дід — хай йому грець! — казав лише про багажник як про суперсейф, тож поклав мішок на самісіньке його денце. Поверх — сумка з речами із квартири старої довірливої жінки. Поряд сумка з хмельницькими здобутками та поцупленим у монастирі. Прикрив усе це запаскою, порожніми пластиковими шестилітровими бутлями, які жили в багажнику, певно, від народження. Безпритульними лишилися лише порожній кейс і велике шовкове покривало. «І покинь їх тут! Нащо тобі той мотлох?! У тебе бабла тепер — як іграшок на різдвяній ялинці!» — промайнула у Юрковій голові чужа йому думка, бо не збирався нічого викидати.

— До Козельця подамся! Продам Гавані все, що мені зайве. Бо гроші мені точно зайвими не будуть, — вирішив, хоча хвилиною раніше цілком логічно розмірковував про те, що варто не метушитися і не світитися у різних регіонах рідної країни, а надійно сховати багатство і залягти на денце у психлікарні, наприклад, у будинку для літніх людей чи знову в монастирі.

Поклав до алюмінієвого кейса велике шовкове покривало. Кришка кейса не втрималася, впала. Замок — клац! Закрився, і як Консуматенко не намагався знову його відкрити — так у нього нічого й не вийшло.

— От же ти сука! — вилаявся на кейс. Кинув його на заднє сидіння автівки. Прощавай, Києве! Консуматенку тут сподобалося! Якось ще повернеться!

Вивернув з-під лісу на Алма-Атинську, щоб через неї — на Броварський проспект, а з нього в бік Чернігова, на пів дорозі до якого і стояв собі Козелець. Отут і побачив дівчину: сиділа на бордюрі з котом на руках, поряд стояла немала рожева валіза. Та Консуматенка вразила не чергова легка здобич, що просто просилася в руки: варто лиш ледь пригальмувати, випростати руку, підхопити валізу за ремінець і чкурнути… Консуматенка вразив кіт, якого дівчина турботливо притуляла до себе, бо на шиї кота виблискував металевими шипами і кільцями жовтий ошийник! Цей ошийник син старої довірливої жінки власноруч злампічив з упольованого кабана. Другого такого немає!

Консуматенко і сам не знав, чому натис на гальма. Нога смикнулася? Сидів у автівці, дивився на дівчину, ще шукав слова, аби обережно випитати, як кіт із багатої квартири довірливої старої жінки опинився на столичній околиці, а руки-ноги вже рухалися. Розчахнув дверцята, вийшов. Повільно пішов до дівчини.

Підвела на Консуматенка заплакані очі.

— Не знаєте, чи є десь тут поблизу ветеринарка?..

— Сідай! — мовив хижо. — Підвезу…

Старенькому «міні-куперу» перевантаження — як людині ожиріння. Рипів двигуном: коли встигнув «наїсти» до біса зайвих кілограмів?! Багажник — повний! На передньому сидінні поряд із водієм — заплакана дівчина з кволим котом на руках, на задньому — велика рожева валіза і алюмінієвий кейс розляглися.

Консуматенко демонстративно-зосереджено вів автівку в бік Броварського шосе, тихцем косував на дівчину. «Якась вона… порожня! Пофігистка, певно. Чи, може, колеться. Ті — такі. Геть відморожені. Дивно, що з котом возиться. Не мала би… Та однаково! Хай тільки признається, як кіт до неї потрапив. Валізу заберу, дівку — у тришия, а кота приб’ю, козлину!» Згадка про кота змусила колишнього послушника зиркнути на скривджену тваринку. «Ти що зириш, падло?!» — занервував подумки, бо кіт, якого дівчина обережно притискала до себе, не зводив з нього очей і, здавалося, якби мав сили, то вже вчепився б у водія…

— Давно кота маєш? — запитав аж занадто голосно, ніби те мало нагадати котиську, що з Консуматенком краще не перетинатися зайвий раз.

— Кіт не мій. Знайшла… У місті… — слова-обрубки.

— Просто знайшла?

— Так.

— Чому ж ти не спитала людей: чий це кіт?

— Не було людей. А кіт під лавою сидів.

— Тобто ти не знаєш, чий це кіт і звідки?

— Не знаю.

— І що з ним не так?

— Лапка зламана. Внутрішні органи… точно пошкоджені, бо геть не рухається. Якби тільки лапка — він би на трьох гасав. Я таке бачила… — замовкла, роззирнулася. — Куди ми їдемо? — спитала тьмяно.

«Міні-купер» саме вивернув на Броварське шосе, мчав у бік станції метро «Лісова», за якою місто закінчувалося лісом.

— У Бровари. Знаю там ветеринарку, яка цілодобово працює, — відповів Консуматенко, бо стрельнуло: треба за місто виїхати, знайти місце темне-безлюдне і там уже розібратися з валізою, котом, дівчиною. І далі — на Козелець.

— Добре… — легко погодилася. Дивилася перед собою, вперед, та наче бачила те, що лишилося позаду.

— Добре, — повторив Консуматенко, бо вкотре вразився магічній силі іржавої жабки: геть перестав сумніватися в тому, що до дівчини з котом його теж привела автівка, щоби поставив остаточну крапку у справі про пограбування квартири старої довірливої жінки. «Усе буде — як по нотах! — подумав легковажно. — Треба лише бензину залити, аби не застрягнути десь на трасі посеред ночі, а з усім іншим впораюся!»

Повернув до АЗС на виїзді з міста і навіть зрадів, що заправника кудись занесло: краще сам вставить пістолет у бензобак, ніж чужа людина буде поряд крутитися й у вікна автівки заглядати. Пішов до будівлі АЗС платити за пальне, а коли вийшов назовні, то побачив: дівчина з котом на руках стоїть біля «міні-купера», схвильована, розгублена.

— Скоріше, прошу, скоріше! Мурчику геть погано! — гукнула Юркові.

А тут звідкілясь і заправник, чорти б його взяли! І чорний, як ніч, великий «ленд ровер» до АЗС під’їжджає… Та вони знущаються чи то просто чергове випробування Юркової віри у діда-віщуна?

Консуматенко збудився, завівся. Швидко йшов до дівчини.

— Нащо ти притискаєш кота до себе? Ти ж тільки гірше робиш! Поклади його на заднє сидіння і поїхали скоріше до ветеринарів! — сказав, бо не хотів бачити гидоту, яка йому спину пошкрябала! Хай на задньому сидінні теліпається.

Дівчина не протестувала. Лиш повернулася до заднього сидіння, простягнула руку, аби притримувати Мурчика, і скільки їхали від заправки в бік Броварів, не зводила з нього очей. У дзеркалі заднього огляду ще виднілися вогні столиці, коли дівчина раптом схлипнула, повернулася до Консуматенка і прошепотіла:

— Зупиніть…

Позаду — Київ, попереду — Бровари, між ними кілька кілометрів темної від лісу на узбіччях траси. Вітер розгулявся. Вночі рвав повітря на короткі жорсткі шматки,