Читати книгу - "Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна"

— Ні і ще раз ні! — пенсне грізно підстрибнуло. — Спершу гласний чи група депутатів вносять проект рішення, про що робиться запис у відповідній книзі. Потім проект розглядають на комісії, про що теж має бути запис в іншій книзі. Далі дебати у залі. Все фіксується стенограмою. І після голосування, коли проект набирає потрібні голоси, рішення подається на підпис голові.

Кожну фразу Шкуро ілюстрував скиданням з шафи величезної книги.

— Ви тільки подумайте — вони підробили підпис голови! — Чергова книга спричинила вибух пилу.

Обличчям Тюрина промайнула іронічна посмішка: «Не перегравай. У кожній установі зберігаються порожні бланки з підписом голови. Це ж найдавніша форма корупції».

У кабінеті секретаря стояло затхле повітря. Усюди лежали нескінченні стоси документів: у шафах уздовж стін, на столика, етажерках, на канапі й навіть на стільцях, тож Тюрину з Топчієм довелося стояти.

— Й уявіть, у кожній з цих книг є потрібні записи-с! — руки секретаря тремтіли. Для нього порядок у документах був святая святих.

— А не міг, — обережно почав Тюрин, — хтось зібрати всі ці книги і, скажімо, дописати що потрібно?

Шкуро похитнувся. Топчій ледь устиг схопити його за лікоть. Кілька секунд секретар мовчки витріщався, а потім повільно, як дитині, пояснив.

— По-перше, у книгах навіть граф-с для цих записів не було. Інші записи ніби як розсунулися, щоб з’явилися ці, — Шкуро розгорнув книгу, де записувалися проекти, і тицьнув пальцем у сторінку. — А по-друге, книга реєстрації проголосованих зберігається у залізній шафі, ключ завжди зі мною. Тільки після запису у книгу реєстрації рішення опиняється у голови.

— І де ця знаменита шафа?

— У кабінеті реєстраторів, — скорботно зауважив Шкуро і показав на двері.

*

У сусідньому кабінеті пахло тютюном і знайомими солодко-пряними парфумами. Цей аромат любила Тамара. Тюрин довго не зважувався їй написати. Ловив погляди жінок на нового себе і приміряв на Тамару. Тепер на нього дивилися зі страхом чи з огидою, рідше з жалем.

Тамара сотні разів казала, як натерпілася від людиноподібних у дитинстві і як не хоче повертатися у Межу. Майже зі зловтіхою написав їй усе, як є. А раптом вона казала правду і готова любити, незважаючи ні на що? Тамара відповіла, що не готова.

Тюрин з подивом поглянув на незвичні портьєри з червоного оксамиту, що обрамляли вікна кабінету реєстраторів. Вони більше пасували будинку розпусти, ніж державній установі.

За столом сиділа молода реєстраторка і завзято вистукувала на друкарській машинці. Біляві пасма звивалися навколо розпашілого обличчя. Товста коса затуляла шию і спускалася до пояса. Між зубами стирчав довгий мундштук, над губою чорніла мушка.

Дівчина кинула зневажливим оком на гостей і з силою пересунула гашетку.

— Як сюди занесли, так уже й не рухали, — Шкуро показав на величезну залізну шафу фірми гмура Кобольда — найвідомішого майстра сейфів у Межі. Тюрин знав, що сейфи Кобольда практично неможливо відімкнути без ключа. Мають механічний і магічний захисти. Він нахилився до шафи й обстежив поверхню. Жодних слідів злому. Погляд Олександра Петровича упав на підлогу. Тюрин опустився навколішки і витяг з-під шафи дрібку темного піску, схожого на той, що сиплють на чорнило, щоб швидше висихало.

— А це третя причина, чому я стверджую, що були задіяні чари, — Шкуро кивнув на пальці Тюрина. — Зранку, коли ми відчинили кабінет і знайшли злощасні рішення, цим були засипані всі папери. Пісок лежав під моїми дверима, на книжках, навіть на друкарських машинках.

Тюрин почув, що друкарська машинка спинилася.

— Це ви знайшли підроблені документи? — розвернувся він до жінки.

— Глафірія Павлівна Качур-Бачковська — наша реєстраторка, — представив Шкуро.

— Ні, не я! — зло сказала жінка. — Захар Васильович. Я напередодні ввечері засиділася, тож і прийшла пізніше.

— Глафірія Павлівна — дуже старанна працівниця, — похвалив Шкуро, не помічаючи уїдливого тону. Топчій відійшов подалі від жінки.

— А напередодні ввечері ви не помітили нічого підозрілого? Ніхто сюди не заходив? — Тюрин уважно подивився на реєстраторку.

— Уявіть — ні, сюди ніколи ніхто не заходить, окрім мене і Фріцика. Фріцик, до речі, лишався ще й після мене.

Олександр Петрович подивився на другий стіл. Там стояв «Ундервуд» із заправленим бланком рішень.

— Фріц Абрамович Розсоха — чорт-душолов нижчого порядку, — здивовано прокоментував Шкуро і ніби сам уперше помітив відсутність працівника.

Душоловами називали чортів, які виконували бажання людини в обмін на душу. Але кількасотлітній договір між людьми і чортами зв’язав душоловам руки. Потрапляючи на землю, вони були здатні хіба на дрібні магічні послуги. Мали сили не більше, ніж будь-яка відьма.

Керуючись миттєвою здогадкою, Тюрин усівся за стіл Фріцика. Сині руки театрально злетіли вгору. І вже наступної миті зарипіла гашетка, а на аркуші відбилися акуратні чорні рядки. Слідчий надрукував ще кілька фраз, вправно дістав документ і зіставив з підробленим рішенням. Глибока зморшка перерізала високе чоло.

Хай як намагався Топчій з-за плеча шефа роздивитися сторінки, йому не вдалося зрозуміти, що ж той шукає. Глафірія Павлівна ледь скосила очі і з подвійною силою застукотіла по клавішах.

— Ви добре знаєте Фріца Абрамовича? Де він мешкає?

Шкуро стенув плечима.

— Гадки не маю, — не підводячи очей, пхикнула Глафірія. — Не в моїх правилах знатися з чортами. Я надаю перевагу значно соліднішій публіці, — з надмірною погордою, як на просту друкарку, сказала жінка. — Але от гласний Фальдберг сюди до нього заходив. Кілька днів тому.

Тюрин нахилився до реєстраторки і вдихнув аромат. Він знову нагадав про Тамару. Очі Глафірії блиснули, вона кокетливо посміхнулася штучною, ніби завченою, посмішкою і схилилася до роботи.

*

— Захаре Васильовичу, а у вас уже таке траплялося? — на виході з кабінету запитав Тюрин. Шкуро здавався розгубленим, поглядав на порожнє місце і про щось думав.

— Не знаю, чи це має якийсь стосунок, але був один документ, що ніби виник сам собою. Покійний секретар управи по секрету розповідав, — неуважно проказав секретар.

Тюрин з Топчієм напружилися.

— Під час заворушень 1892-го, коли ніяк не могли нечисть погамувати, раптом знайшовся лист Офаніти Бека — останнього жерця змієпоклонців, автора пророцтва про пришестя Змія, і в цьому листі він від імені людиноподібних присягався на вірність людям. Цей лист став основою «Договору про чесність співжиття нечисті з людьми».

— У ньому йдеться про заборону використовувати чари у державних установах. І тепер у порушенні договору звинувачують гласних від нечисті. Але що в тому дивного? — досі не розумів Тюрин.

— Ви погано знаєте історію, — насупився Шкуро. — Офаніта ніколи не писав того листа. Він узагалі не міг писати. Після Хмельницького очолив військо нечисті. Його захопили у полон і обрубали руки. Але і ваші, і