Читати книгу - "Жах на вулиці В’язнів"

Колись тут буяло життя, на мінеральні води приїздили секретарі партії з молодими вродливими секретарками чи секретарчуками; за газонами доглядав по-німецькому акуратний дідок із жовтим обличчям і незмінно розкуреною люлькою; із розпорпаних клумб охайно підводили голівки напівдекоративні одомашнені чорнобривці та (дике сусідство) крихітні троянди. А зараз скрізь запустіння та руйнування… Дідок, певно, давно помер, траву косять лише раз на рік, коли вона вже сягає пояса, — сіно для худоби заготовляють господарі сусідніх садиб, чиї дружини належать до нечисленного медперсоналу закладу.

Трасою, що за кількадесят метрів від центрального корпусу, перетвореного підприємливим головним лікарем під грант якогось міжнародного благодійного фонду в богадільню, із шипінням мчать повз заховані в хащах будівлі автомобілі та міжміські автобуси. Водії вже віддавна наче й не помічають перекошеного кубика автостанції з іржавим написом «УРО Т», якого увінчують пасма блідої трави, і пригальмовують лише на те, щоб уникнути зайвої небезпеки при крутому повороті, що трохи оддалік. Утім, один із віддалених корпусів екс-курорту все ще використовують за основним призначенням — геть знудившись від колупання в зубах мобільниками, сюди приїздять на своїх сріблястих і вороних мерседесах і ролс-ройсах представники нової касти. Їхні авта зрідка вигулькують на вибоїстій ґрунтовій дорозі, щоб, звіявши стовп куряви, на кілька днів зникнути в напрямку гір: поковтати «на халяву» чистого повітря та побавитися «лоном природи». Звичайну криничну воду цим пересиченим недоумкам продають дорожче, ніж бензин, під виглядом енергетичної лікувальної мінералки. Але побавившись кілька днів в аборигенів (утім, не позбавляючи себе жодного із урбаністичних задоволень, як-то: джакузі, відео, якісного алкоголю, жінок, та ще й яких! — тілистих, округлих, із отакенними дійками, породистих, наче корови!), вони знову знуджуються та повертаються до своїх міських двоповерхових квартир і будиночків — до шуму людського багатоголосся, автомобільного гармидеру, скреготіння гальм і металічних мелодій їхніх мобільників у фотополімерних посткарієсних пломбах.

А от хто вже ніколи звідси не втече й не повернеться — це мешканці притулку. Здається, у якійсь із північно-східних (на думку європейців — примітивних) культур, надходження немочі означає вирок. Молодші та ще здатні подбати про себе родичі повинні допомогти своїм віджилим предкам зібрати мінімум пожитків і вирушити якнайдалі від поселення, де старець на самоті, подалі від сумління та щоденних клопотів молоді, доконує свій життєвий шлях. Він поволі замерзає, тихо згорбившись над стягненою тонкою плівкою криги ополонкою, у якій годі сподіватися впіймати бодай найхудішу рибину.

Спосіб життя й суворі зовнішні умови примусили ці народи заради виживання відмовитися від такої розкоші, як старість. У них рекордно низька тривалість існування людської особини: як самця, так і самки.

Утім, мені важко уявити, що б сталося, якби закон і звичай дозволив (примусив) позбуватися старців у нас. Бачу довжелезні черги до таких-от притулків — це при тому, що тут стовбичать у сподіванні зіпхнути своїх кревняків на дбайливий догляд медперсоналу ще найгуманніші. Інші ж не гребуватимуть і замовними евтаназіями — руками спеціальних кілерів добиватимуть старше покоління: щоб не мучилися!..

Їхня присутність відчувається щохвилини — і в надмірній тиші, німотність якої тисне на вуха; і в згорблених постатях, що безладно кульгають; часто, заблукавши, вони забрідають на нашу територію, щось розгублено шамкаючи один одному беззубими ротами. Їх виловлюють кремезні медсестри та санітари, вбрані в теплі уніформені куфайки.

На брудних і смердючих штанях у багатьох старців незмивні плями їхньої власної сечі. Ходіння під себе, памперси й енурез, заплилі білком погляди, за якими згубилося щось важливе — ось і все, що зосталося від десятків людських доль, від тих чорнобрових красунь і струнких легенів, які поволі жовкнуть у запилюжених фотоальбомах…

— Я одразу їх попередив, що це безглузда ідея — заради економії коштів та часу харчуватися в притулку. Ніби й час для нас вибрали такий, щоб ми не могли перетнутися зі старими, ніби й їжу обіцяли геть іншу — куди стравнішу та гострішу… Але вже в перші відвідини величезної їдальні хлопці зрозуміли, що помилилися. Запах немочі та розкладання в’ївся в кожен сантиметр повітря, у кожен стілець, стіл, тарелю, ложку, горня. Ми мовчки й напружено працювали щелепами. Я знав, що інші думають про те ж саме, що і я: вони уявляють собі, як безпомічні обісцяні істоти, від яких тхне гнилизною скорої смерті, схиляються над цими ж тарілками, тремтячими руками підносять до пожовклих пожованих облич ці ж ложки та виделки, запихають шматки їжі в беззубі роти, із яких вона знову випадає на ці ж столи…

Із велетенської кухні долинало безперервне дзеленчання, шипіння, розмиті вигуки. У випрілому одязі вибігали огрядні жіночки з алюмінієвими казанами в руках. Із ними крізь отвори дверей у залу вривалася пара, задуха та сморід немитого начиння.

Поруч із нами запобігливо крутилася завгосп цього комплексу, якій перепадала копійчина з нашого харчування. Очевидно, вона подбала про те, щоб залу до нашого приходу відпуцували, позбавляючи її найменших ознак присутності старців. Якби ми не знали, що тут притулок, то, певно, не одразу й помітили б, де харчуємося. От тільки біда наша була в тому, що ми знали… Жінка з до потворності великою головою, великим носом і повними губами щось сюсюкала, складаючи уста в трубочку, безперервно сміялася до нас без жодного приводу, оголюючи нерівні, надламані зуби — і від цього всього ставало ще гидкіше. Ніхто не насмілився відігнати її, як бридку муху, усі ввігнули голови в плечі, і навіть наш жартівник і невиправний цинік Васько похнюпився й мовчав. У його окулярах відбивалася тепер не сторінка з інтернет-новинами, а бліда розварена фрикаделька, яку він довго колупав алюмінієвою ложкою, ніяк не наважуючись з’їсти.

Коли, нарешті второпавши, що вона нам заважає, господиня відійшла від столу, ми не змовляючись заговорили про нову харчівню. Однак з’ясувалося, що в Кобилянську — так називається містечко-центр округу — немає жодного порядного ресторану.

— Я обійшов усі місцеві заклади, можете мені повірити, — поклав руку на груди з правого боку Васько, — гидота рідкісна. Там дешево, тільки от обстановка анітрохи не краща, ніж тут. Совдеп. Тут же ж нікому не потрібен нормальний ресторан. Кільканадцять чоловік, що можуть собі дозволити цю розкіш, безумовно, якось собі раду дають. На таку кількість місцевих багатіїв — та й навіть багатство їхнє просто курам на сміх! — жодна порядна забігайлівка не окупиться. Малі міста вмирають, хлопці. За що й вип’ємо. Тобто за упокій…

Він підніс до рота зеленуватого кольору склянку з вісьмома гранями й уважно почав вивчати