Читати книгу - "Другий шанс, Тихий Лис"

...

Тіло просто на якихось рефлексах донесло мене до квартири. Я закрила двері і наче розтанула, впершись спиною в зачинені двері з'їхала до землі. Сиділа обнявши свої коліна, а на душі було паскудне відчуття. Я сердилася на себе за те, що не змогла промовити і пари слів йому. Моя впевненість просто розвіялась коли двері 503 квартири відчинилися. "Дякую за шоколад, мені приємно. Хоч і адресувався він явно не мені. Це єдиний подарунок, що я сьогодні отримав" він сказав це з якоюсь злістю. Яка я дурна! Чому я не сказала, що шоколад йому. Чому його погляд викликає в мене зніяковіння. Це був він, той таємничий сусід. Я знову чула, як він грав якусь невідому мені, але таку приємну пісню. Юкі так хотіла його порадувати подарунком, а я просто принесла йому наче якесь знущання. "Таємничому сусіду" чому я така дурна! Чому я не змогла подарувати йому шоколад, просто як своєму сусіду? Я очікувала побачити когось іншого? Яким має бути той інший? Я повела себе, які всі ті хто залицялися до мене лише через зовнішність.
Ще довго я сердилася сама на себе. Ні теплий душ, ні ніжна шовковиста постіль не дали мені того відчуття спокою. В голові чомусь крутився мотив і слова пісні, яку я не розуміла. По щоках котилися сльози, які я ніяк не могла стримати в собі...

Так у світі повелося, я люблю її волосся,
Я люблю її тонкі вуста.
Та невдовзі прийде осінь, ми усі розбіжимося
По русифікованих містах.

Лиш вона, лиш вона сидітиме сумна,
Буде пити – не п'яніти від дешевого вина.
Я співатиму для неї, аж бринітиме кришталь
Та хіба зуміє голос подолати цю печаль.

Заснула я пізньої ночі. Минулий вечір настільки вибив мене із себе, що я проспала будильник. Наче опечена, бігала збиралася до школи. Руки стали чужими, я губила всі речі, я забувала де положила ключі. Нарешті, привівши себе в порядок перед дзеркалом, я подумала "що це зі мною, де поділася моя граційна впевненість і зібраність". Це все він. Його погляд. Ця аура, що наче кидає виклик всім. Чому він так дурно на мене впливає? І чого я взагалі знову думаю про нього?
На годиннику було вже майже о пів на дев'яту. Якщо я покваплюся, то ще встигну на автобус. Швидко схопила сумку і вискочила в двері. Ключі зрадливо не хотіли попадати в шпарину. Нарешті замкнула двері, я що було сили помчала на автобус. На шляху до заліку по спринту стали двері квартири 503, що відчинилися майже перед носом. З розбігу я влетіла в хлопця, який неквапливо виходив з дверей, зависнувши в екрані свого телефону. Від несподіванки мої руки впустили і ключі, і телефон. Я вперлася руками в його груди, щоб не зіткнутися обличчям. Здавалося від цього його мало б відкинути на двері, але він лиш трішки похитнувся. Я відчула, як сила тяжіння підступно тягнула мене на зад. Він неминучого падіння, мене врятувала тверда рука, що підтримала мене за талію. Широко відкриті зелені очі здивовано дивилися прямо на мене.
- Ти мене вбити вирішила? - запитав Аокі, допомагаючи відновити рівновагу. Руку він швидко забрав від мене, щойно я твердо стала на ногах.
- Я запізнюсь, вибач - прокричала я, вже збираючи свої речі. 
В автобус я заскочила в останню секунду. Здивовані учні дивилися на мене. Певно від ранкового спорту, моя зачіска трошки постраждала. Згадалися зелені очі. Що такого в них, що я не можу витримати їх погляд? Прогнала від себе думки, зайняла вільне місце і стала поправляти зачіску дивлячись в люстерко.
Акі і Юкі вже чекали на мене. Юкі вже сиділа на моєму стільчику. Акі як завжди сяяла енергією. Я прилаштувала свою сумку на гачку парти, підібрала спідницю і зручно розмістилася на парті Аокі. 
- Ну як? - нетерпляче запитала Акі
- Що як?
- Ти добре знаєш про що я? Він симпатичний? Запросив тебе на каву?
- Це був просто шоколад для сусіда і ні краплею більше.
- Ну Маю, не будь ти такою холодною. Ми ж твої подруги. Ми переживаємо за тебе.
- Ти лиш думаєш, як знайти мені пару. При чому більше чим за це думаю я.
- Юкі, ну скажи їй. Вона не хоче ділитися такими важливими новинами.
- Та ну все добре пройшло. Я просто привіталася і подарувала йому шоколад. Він чекав кур'єра з їжею.
- Їжу з доставки? Могла б запропонувати йому приготовлений тобою місо-суп - не відставала Акі.
- То ти таки зустрілася, це так круто - підтримала мене Юкі.
- Так він симпатичний чи ні? І навіть не думай лукавити, твій гіпнотичний погляд на мене не діє.
- Він досить привабливий - відповіла я, чомусь згадавши його руку. М'язи в нього були не гірші чим у молодого атлета, але ці татуювання. Вони покривали його руку від кисті аж на саме плече. Біля плеча на груді видно було якийсь шрам. Боксерка облягала його торс не приховуючи, що вахтерка казала правду - спорт він полюбляє. Він давно вже в класі, і ми досить довго сидимо поруч, а я нічого про нього не знаю. Єдине, я зрозуміла чому навіть в самі жаркі дні він носив сорочку з довгим рукавом - приховував свої татуювання.
- Агоу! Маю, досить літати в хмарах! - відволікла мене Акі, кивнувши в сторону.
Там на мене дивилася пара смарагдових очей. Він наче хотів був щось сказати, але я гордовито лишила його улюблену парту і мовчки сіла на своє місце. Він теж сів поруч за своє місце і я впевнена, кинув на мене ще один свій зухвалий погляд. Я мала би з ним поговорити, але у мене не знаходилося слів. І не думаю, що змогла би їх знайти під його поглядом. Чого він такий, чому я не можу зрозуміти хід його думок. Аж злить.
На початку перерви впевнений голос Аокі окликав мене.
- Сіракава, чи можу я з тобою поговорити?
- Так, про що?
Він пробіг поглядом по класу. Я зрозуміла, що саме наша розмова надзвичайно привертає увагу. Найпопулярніша дівчина школи і непередбачуваний розбійник, це цікаво всім.
- Давай відійдемо.
Я рушила за ним з класу. Такеда, на колінах якого сиділа Мія, видав противний смішок нам в слід "Ого! В нас ще одне зізнання", але швидко стулився, впевнена через кинутий на нього погляд від Аокі.
Привів він мене на дах нашого корпусу. Це місце дійсно полюбляли парочки і використовувати для зізнань. Кликали мене сюди далеко не вперше. Я відмовляла всім, потім стомившись просила їх висловлюватися прямо там, де він зі мною заговорив, не в кожного на то вистачало сміливості. Самих задир, які гордовито казали "будь моєю" прямо перед всім мої класом, я холодно ставила на місце "ніколи в житті". Він що, дійсно хоче мені зізнатися? То вчорашній подарунок його не засмутив і він щось зовсім не те собі надумав? Я не розумію його взагалі.
- Сіракава, я не хотів, щоб хтось почув нас, тож запросив тебе сюди - погляд його цього разу був направлений десь нижче мого, в руках він крутив свій телефон. Доречі чохол, як у мене. Стоп. То він дивиться на телефон в моїй руці. Він вирішив попросити мій номер? Господи, що я там собі навигадувала. Ніякої таємничості, він звичайний шибайголова, який після подарованого шоколаду, подумав що має шанс взяти мій номер. Впевненість в собі повернулася. Я навіть розсердилася на нього, за те, що вчорашній вечір провела в сльозах. Холодним поглядом я вимагала поєдинку з його смарагдовими, зухвалими очима.
- Говори вже, тут холодно і перерва коротка - сухо підганяла я його - давай так, щоб ми не займали час один одного. Номер телефону я тобі не дам! Дружній шоколад вчора був лише тому, що мені цікаво було дізнатися хто мій сусід. Не знаю, що ти там собі надумав.
Щось змінилося в його поставі. Він уже не крутив збентежено свій телефон. Зелені очі знову набули того зухвалого відтінку. Від нього віяло незрозумілою для мене аурою зовсім не тої людини, що стояла перед мною. Моя впевненість в собі кудись розвіялась прохолодним вітерцем, що гуляв на даху будівлі.
- Сіракава - твердим і спокійним голосом почав він - ти знаєш, у нас набагато більше спільного чим ти думаєш. Ми от живемо по сусідству. В класі сидимо поруч...
- До чого ти ведеш? - я відчула, що мій погляд, яким я читала багатьох людей, на нього не діє.
- Глянь в нас навіть телефони схожі - показав він свій iPhone 14 pro max. Дійсно такий як у мене. Навіть темно-зелений чохол, що сподобався мені своєю простотою, дуже схожий на мій - ми навіть думаємо однаково. Віриш? Ніі, а дарма. Адже глянь в нас навіть однаковий графічний ключ на гаджетах.
Він припідніс свій телефон екраном но мене.
- Перевіриш, якщо не боїшся? - зухвало запитав він. Мене стала дратувати його самовпевненість - давай, скажи який ключ в тебе і побачиш, він такий же як і мій.
- Квадрат, починаючи з верхнього лівого кута - хотіла закінчити я його виставу. Зараз в нього нічого не вийде і буде думати, якійсь незрозумілі пояснення тому. А ключ я собі зміню пізніше.
Кутики його губ піднялися в легкій самовдоволеній посмішці. Пальцем намалював мій ключ у себе на телефоні. Той розблокувався.
- Я не збирався просити твій номер. Адже я його знаю. В нас багато спільного, навіть номери схожі - спокійно говорив він набираючи номер. В моїй руці завібрував мій телефон. На екрані висвітився номер. Мій номер. Що за дурні фокуси він мені тут показує?
- Ти наче наївна кроличка - в його голосі не чулося насмішок, навіть коли він назвав мене кроличкою, голос все так же був спокійний, лиш додалися явні нотки роздратування - не збирався я просити твій номер чи зізнаватися тобі в почуттях. Ти тримаєш в руках мій телефон, який сьогодні з ранку ти вибила у мене з рук.
Я спробувала розблокувати телефон який тримала. Face ID не спрацював. Я намалювала ключ - без результатно.
- Так чому ти просто не повернув мені його? Для чого ця вистава? Все ж мій номер уже ти маєш.
- Та видалю я твій контакт, для чого він мені. Я не хотів віддавати тобі його в класі, тому що не хотів, щоб хтось дізнався, що я живу по сусідству. А майстер вистав тут лиш ти. Ти можеш хоч іноді відкинути своє самолюбство і вислухати людину до кінця?
- Просто ти так себе поводив, мені здалося...
- Як я себе поводив? Ти думаєш мені зараз зручно перед тобою, після вчорашнього вечора. Твої подруги без перестану говорили про загадкового сусіда Сіракави, що можливо сама доля звела тебе з ним. Я розумію, як не зручно тобі було вчора давати той подарунок мені. - А ти думаєш краще, що тепер всі вважатимуть наче ти мені зізнання тут влаштував?
- Якщо ти так переживаєш за свою репутацію - скажеш, що ти мені відмовила. Сумніваюся, що моїй репутації є куди падати нижче - вже без роздратування проговорив він.В мене не було старшого брата, але наша розмова нагадувала мені картину, як суворий старший брат відчитує свою дурненьку молодшу сестричку за її витівки. Чому, дивлячись на нього, я стаю наче дурненька молодша сестричка?
- Ось твій телефон. Вибач, що я трохи не стримався - він повернув мій телефон. Забрав свій і пішов до сходів - Шоколад, доречі, був смачний. Дякую - сказав він уже біля дверей.