Читати книгу - "Сонце, молодість, салют, Світлана Бонд"

Ввечері наступного дня Галина Андріївна влаштувала на футбольному полі змагання, які так подобалися дітям. Розділила шість загонів по дві команди: перший загін з другим, третій із четвертим, п'ятий, відповідно, з шостим. Зазвичай у суперників різниця у віці мінімальна, буває її й немає зовсім; тому старші не завжди сильніші й не зобов'язані вигравати.

Цим директорка пробуджувала в них бажання бути кращими за супротивників, прагнути до перемоги й ніколи не здаватися; хоча про себе вожаті думали лише за покарання, що дістанеться їм цього разу.

У змаганнях було кілька таймів: стрибки в мішках, естафета з передачею, скакалка, перекидання м'яча тим, хто стоїть позаду, і багато іншого. Із шести загонів половина вважається переможцями. Вожаті теж беруть участь, але не всім подобалася така ініціатива.

Третьому і четвертому загонам вдавалося триматися нарівні, і тільки в останній естафеті, де важлива швидкість бігу, третій загін Вадима почав вириватися вперед. І Аліса, що бігла, викладаючись на повну силу, не встигла перегнати Вероніку, якій пощастило вибігти першою.

- Так не чесно! - обурювалася Діана. - Не чесно ставити хлопчиків проти дівчаток, у вас в загоні їх більше, - зверталася вона до Вадима.

- Ти просто в їдальні чергувати не хочеш, от і скаженієш, - тихо підкреслив вожатий.

Діана спалахнула. Коли до них підійшла директорка, довелося висловити все і їй:

- Спочатку ви змушуєте нас бути дружним колективом, нормально спілкуватися, а потім ставите так, щоб ми змагалися один з одним. Чому мої діти щоразу проти його загону?

- Навчися приймати поразку, - зловтішався Вадим. - І бігати.

- Та я півжиття займаюся бігом! - випалила Діана. - Хочеш перевірити?

- Хочу.

Вони кидалися словами, ледь вбачаючи в них сенс, а усвідомивши сказане, озирнулися навколо. На щастя, ніхто з дітей не заглиблювався у їхні суперечки, кожен займався своєю справою, дехто продовжив змагання вже без дорослих і призів. Більшість вожатих спостерігали за іграми, а Галина Андріївна, що робила непричетне обличчя, різко обернулася:

- Старт, - виплюнула, немов шкарлупку від насіння.

Діана з Вадимом одночасно кинулися бігти футбольним полем до стежки, що ховалася за густим лісом і вела в невідомому напрямку. Від різких рухів у повітря здіймався пил, роблячи перегони емоційнішими, як у кіно. Через хвилину слід бігунів і зовсім прохолов. Частина дітей і вожаті, що уважно стежили за ними, остаточно втратили інтерес.

- Можете за них забути, - видала Галина Андріївна, крокуючи ґрунтом у туфлях на середніх підборах. Сама спортом не займалася, тому навіть сюди дозволила собі вдягнути улюблений брючний костюм. - Треба дати оголошення в газету, що потрібні двоє нових вожатих.

- Так ви нас за оголошенням набирали? - Діма смикнув бровою.

- Ви себе бачили? - її очі збільшилися. - Там іншої думки не виникне.

Діана і Вадим бігли на одному рівні. Ноги відмовляли, обличчя горіло і подих прохолодного вітру не допомагав освіжитися. Вони були схожі на роботів, зобов'язаних дійти до мети попри все. Щоправда, невідомо, де кінцева точка.

Коли табір був далеко позаду, Вадим відстав на півметра і навіть не намагався вирватися в лідери. Діану це вже не хвилювало, встигла забути про змагання, бігла суто рефлекторно.

- Піддаєшся? - тяжко видихнула вона.

- Робити мені більше нічого, - кряхтів він. - Бік кольнув.

- Ну дивись, почнеш помирати, я втечу і на допомогу кликати не буду.

- Гаразд, - зібравшись із силами, Вадим подався вперед.

Здавалося, у нього відкрилося друге дихання, тому що Діана насилу волочила ноги й готова була впасти обличчям уперед. Вадим зупинився перед нею, вона ледь встигла загальмувати.

- Я зрозумів, довела, що не терплячка, пропоную нічию, - він простягнув руку.

- Згодна, - Діана проігнорувала його жест.

Зробила кілька кроків у бік поля, стала спиною до високої трави та впала на землю. Не хотілося більше повертатися, тут у неї хоча б є можливість відпочити.

Вадим ліг за метр від неї й втупився в небо, що слабко промальовувалося за кронами дерев. Хвилин п'ять вони лежали, вирівнюючи дихання і заспокоюючи серце, потім з різницею у хвилину піднялися і пішли назад.

Діана якраз встигла на нові накази директорки.

- Мені потрібно три людини, які допоможуть зробити перестановку в кабінеті.

- Може краще в їдальню? - благала Аліса.

Всі знали, що означає робота на території Галинки. Прибирання в їдальні більше не здавалося таким каторжним, там хоча б ніхто не вказує і не поправляє кожну дію з неприємними коментарями. Але варто потрапити до неї в кабінет, як починаються крики, істерики, "став не туди", "там криво", "Валєро, ти мені палець прищемив", "квітка стоїть високо", "прибери", "посунь" і так далі.

Після виснажливих змагань усі розійшлися по кімнатах. Діана з Христиною, взявши саме необхідне, побігли в душ. З рушниками на плечах йшли темрявою до будівлі й, не стримуючись у виразах, обговорювали майбутнє покарання.