Читати книгу - "Ті, кого немає"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Родю… знаєш, ти йди. Я зараз дожену…
На низькій лаві біля декоративної водойми з червоними японськими коропами сидів Валентин, тримаючи на колінах дитину. Дівчинку років шести в строкатих штанцях-капрі й куцому топіку. Мабуть, приїхала з кимось із гостей. Здавалося, чоловік грається з нею, перебільшено лякаючись, що мала може впасти у воду. Та вперто тяглася, намагаючись кинути рибам крихти печива, але Валентин тримав міцно, погладжуючи по худенькій спинці, а його коліна тим часом ходили ходором, немов вони в парі грали «в конячки».
Але Марта, на відміну від усіх, точно знала: це аж ніяк не гра.
– Не товчись, непосидо, впадеш! – долинув голос, солодкий, вуркітливий, від звуку якого в неї тупо заболіла потилиця.
Марта ледь не задихнулася від безсилої ненависті. Це через нього, через оцього зовсім чужого, зайвого в їхній родині типа в ній оселилася мерзенна жаба сорому і страху.
Валентин раптом різко відкинув назад круглу, вже лисувату голову, наче побачив щось у гарячій синяві вгорі,– і різко втяг повітря крізь зуби. За мить обернувся – і помітив Марту.
Їхні погляди зустрілися.
«Сьогодні,– сказала вона собі.– Інакше мені не жити…»
10
Савелій Смагін так і не зумів подолати роздратування. Причина була одна – поява молодшого брата. Він дав себе вмовити, але хіба від цього щось змінилося?
Про те, що відбулося в інтернаті в містечку В’яземське, розташованому на півдорозі між Хабаровськом і Бікіном, не хотілося навіть згадувати.
А що він міг зробити: тільки-но справили весілля, треба було облаштовувати нову квартиру, плюс служба, відрядження, виїзди на полігони… Куди йому було запроторювати Валентина? Та й не назавжди ж – тільки на літо, на якісь три-чотири місяці… Правда, все-таки довелося залишити хлопця до весни, до кінця навчального року, щоб потім віддати у звичайну десятирічку у військовому містечку.
До весни, однак, хлопець не дотяг.
Савелій відвідував молодшого ледве не щонеділі, волікся з гостинцями за сотню кілометрів: дві години туди, дві – назад, доки не гримнув скандал. Чистий кримінал, хоча Валько мовчав до останнього, не було жодного натяку.
Усе відкрилося, коли директор інтернату одержав три проникні поранення заточкою в живіт. Хтивий недоумок вижив, прочухався й пішов під суд. Того хлопчину, який орудував заточкою, виправдали за всіма статтями, бо він дав свідчення: мовляв, директор до нього систематично чіплявся з відомо якими домаганнями, а з іншими учнями – їх виявилося зо два десятки – чинив розпусні дії. Так це тоді називалося. У списку «інших» було й прізвище Смагін.
У прокуратуру викликали й Савелія. На запитання слідчого він заявив, що ні про що ні сном ні духом, молодший брат ні на що не скаржився й жодного разу не згадував імені негідника. Те, що трапилося, – як грім з ясного неба.
А нутром він чув, що всі звинувачення – щира правда.
Постраждалі були сироти, безпомічні й безправні, заступитися не було кому, і справу швидко спустили на гальмах, директорові дали мінімум умовно, а на його місце в інтернат призначили літню жінку. Валентин повернувся додому. Поки тривало слідство, дружина обурювалася й вимагала, щоб чоловік подав заяву, але Савелій твердо сказав: не стану ганьбитися й кар’єру собі поганити не буду. Ти наших гарнізонних знаєш. Почнуть плескати на всіх перехрестях. Переживе пацан. І взагалі, може, нічого такого й не було…
Валентин прожив з ними на всьому готовому років до двадцяти. Мав у квартирі власну кімнату з балконом, Інна про нього дбала. При цьому він не виявив ані найменшої схильності зайнятися хоч чимось вартісним. Тим часом підростав син Родіон, у домівці ставало затісно, їх з Інною почала обтяжувати присутність в оселі дорослого чоловіка. До того ж, коли молодший уже влаштувався на залізницю, Савелій нерозважливо пов’язав себе з ним деякими справами з тих, які вголос краще не обговорювати. Питання зависло в повітрі. Смагін навіть запропонував братові грошей – купити житло де-небудь у комуналці, але все розв’язалося саме собою. Валентин перебрався до Хабаровська (там йому було зручніше, бо швидкий Хабаровськ – Москва, на якому він мотався провідником, вирушав звідти), винайняв житло й за кілька місяців вибив кімнату в гуртожитку.
Відтоді вони бачилися раз-двічі на місяць, та й то в справах.
Ставши матеріально незалежним, Валентин помітно змінився. Навіть подумував придбати машину в перегонників, так не зібрався, бо ліньки було ходити на курси й складати якісь там іспити. Ні до чого по-справжньому не здібний, пасивний, слизький, верткий – таким він і залишився попри все…
І сьогодні Савелій так і не зміг змусити себе потиснути простягнуту руку брата, хоч Олександра й дивилася, наче благала, підштовхувала їх поглядом один до одного. Сестра про їхні стосунки нічого не знає, і знати їй не треба, – так уже повелося в роді Смагіних: кожен має свою таємницю, з якою – до могили.
Інна сказала: покажи своїм дім, нехай подивляться, поки гості не з’їхалися. Він кивнув – добре – і додав: «А ти звари кави й подай у нижній їдальні, щоб без мороки. Там і вип’ємо по чарці». Зайву напругу слід було зняти; він щосили намагався здаватися привітним, широким господарем, але Валентин зненацька відстав від Сергія й Олександри і кудись зник.
З’явилася дружина, поставила на просторий овальний столик тацю з кавником, цукорницею, вершками та горнятками і відразу пішла, вибачившись. Савелій Максимович кивнув Олександрі – давай, мовляв, хазяйнуй, – а сам розлив коньяк, хлюпнувши собі на денце.
Олександра мала ошатний вигляд, – він тільки зараз помітив: у світлому шелесткому платті, на відкритих високих грудях дві нитки невеликого намиста з індійських каменів. Сергій теж на рівні… Один Валентин убрався, як недоумок: штани в обтяжку з начіпними кишенями, широкий шкіряний ремінь, до всього – зелена хустка на шиї й важкий золотий годинник на зап’ястку… А от і він, легкий на спомин, а слідом – Інна…
Сестра простягла Валентинові чашку.
– Добре в тебе тут, Савелію, – несподівано бадьоро мовив молодший Смагін. – Ти в нас орел, скрізь свого домагаєшся.
Савелій Максимович питально здійняв брову й спідлоба глянув на брата.
– Ну що ж, дозволь привітати тебе з шістдесятиріччям і побажати від усього серця…
З вулиці зненацька загримів басовитий гавкіт. Валентин здригнувся, змовк, а Інна Семенівна вигукнула:
– Хтось приїхав, Савелію!
– То мій юрист, гадаю, – озвався полковник і кивнув дружині.– Сходжу гляну.
Щойно
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ті, кого немає», після закриття браузера.