Читати книгу - "Закохана В Диявола, Ксю Бадб "

- Відвезіть мене до пана Сореро. 
Вони сумніваються, але не заперечують. Ми сідаємо в одне з авто, що стоїть під будинком, та їдемо. Коли я під'їжджаю на місце, то моє серце падає в п'ятки. Будівля згоріла вщент. Девіда немає, але там працюють деякі з його заступників. Прошу охоронця вийти, запитати, куди поїхав пан Сореро. Через деякий час він повертається і каже, що Девід поїхав до себе в офіс. Тому ми їдемо туди. Коли я заходжу під двері кабінету, мене знову зустрічає секретарка.
"Блін, ще її тільки не вистачало".

- Пані Єлизавето, краще не треба.
Цього разу дівчина не забороняє мені йти. Але по її переляканому погляду і по тому, як вона тремтить, розумію, що зараз це не заборона, а просто порада. 
- Що сталося? - Вона довго не відповідає, але потім видихає.
- Пан Сореро зараз не в найкращому стані. Я б не радила вам заходити, поки він такий. Просто коли пан Сореро дуже нервується... - вона знову замовкла, важко видихає і начебто намагається видавити з себе ці слова. 
- Він схильний до насильства. Ми це добре знаємо, тому до нього ніхто ніколи не заходить.

Роблю глибокий вдих і продовжую стояти, дивлячись на жінку. Я знаю, що Девід не зробить мені нічого поганого. Але по тому, наскільки бліда секретарка і по тому, як вона благально дивиться на мене, в мене виникають сумніви.

- Я зайду. Вона відступає крок вбік, але бере мене за руку. 
- Не підходьте до нього близько. Були різні випадки, і не хотілося б, щоб щось сталося з вами.

Я помічаю цій дівчині справжню турботу. Як я могла спочатку подумати, що вона взагалі впадає за Девідом? Можливо, там щось і було колись, чи є, але зараз вона поводиться зовсім інакше. Киваю їй і заходжу в кабінет. Девід стоїть обличчям до вікна. Плечі напружені, а руки стиснуті в кулаки.
- Вийдіть, на хрін, звідси! Я сказав, нікого не пускати. - Мовчу. Він не повертається і не розуміє, з ким розмовляє. Я роблю кілька кроків, помічаю, як грають його щелепи. Розумію, що він зараз знаходиться на межі того, щоб зірватися. Але я була б не я, якби просто так відступила.

- Девіде, це я.

Він не розслабляється, але нічого не каже. Я роблю ще кілька кроків. Чоловік не повертається.

- Лізі, не потрібно, вийди звідси. Я зараз у такому стані, що можу зробити дурницю.

Він навіть зараз переймається за мене. Я роблю ще кілька кроків та обіймаю його зі спини.

- Девіде, дозволь мені просто бути поруч.

Я протискаюся до нього та кладу голову між лопаток. З часом дихання чоловіка трішки заспокоюється. Він робить глибокий вдих та видихає, повертаючись до мене. Я відриваюся від нього та піднімаю голову, щоб подивитися в очі. Злість і напруження з обличчя нікуди не зникали, але там з'явилося ще щось зовсім інше. Він обіймає мене, притискаючи до грудей, гладить по спині, і ми стоїмо. Я нічого не питаю, він нічого не каже. Зараз нам потрібна просто хвилина спокою. А ці обійми для нас зараз єдиний варіант.

Проходить трохи часу. Девід цілує мене, а потім відпускає. Він сідає на крісло за столом, я на дивані навпроти.
- Я так розумію, казино нереально відновити. - Він опускає руки на стіл та кладе на них голову.

- Навряд чи. Постраждало дуже багато. Це два моїх перших заклади. Те, з чого все почалося. Він точно знав, які з них потрібно знищити, щоб зробити мені максимально боляче. Він спалив повністю будівлі і все, що було біля них. Добре, що хоч людей вивели. - Розриваюся між думкою, щоб підійти до Девіда і тим, щоб дати йому просто виговоритися.
- І що ти плануєш робити? - чоловік піднімає голову та дивиться на мене.

- Єлизавето, я вперше не знаю. Я знаю, як вести цю гру і знаю, що належить йому. Але жодна спалена будівля не виконає своєї ролі. Для цієї людини немає нічого святого. Навіть якщо спалю весь його маєток - це не допоможе. Якщо свій я будував цеглинка до цеглинки, то він свій просто забирав у інших. Тому для нього він не має такого значення.

Девід замовкає, а я дивлюся на нього. Можливо, я знаю, як допомогти цій людині, але не певна, що готова це зробити. Зараз в мені борються різні відчуття. Тому я підходжу до нього та знову обіймаю за шию.

- Девіде, ти обов'язково знайдеш вихід з цієї ситуації. - Він бере мене за талію та садить до себе на коліна.

- Я на це сподіваюся, інакше мені доведеться вивезти тебе з країни. - Цього я точно не очікувала. Я не планувала нікуди їхати.

- Давиде, навіть не думай про це. - Він цілує мене в щоку, а рукою проводить по іншій.

- Вибач, янголятко, але якщо все буде йти так, як іде зараз, іншого варіанту в нас не буде. Я не запитуватиму твоєї думки. Навіть якщо ти після цього мене зненавидиш, твоє життя для мене найважливіше. Якщо він спалить усі мої казино, на мене це не подіє так сильно, як якщо він зробить щось із тобою. - Притуляюся лобом до лоба Девіда, і ми просто дивимося одне одному в очі.

Зараз у цій тиші більше слів і більше зізнань, ніж будь-коли було. Можна тисячі разів казати «я тебе кохаю», але найчастіше дії визначають набагато більше. Я дивлюся в очі Девіда і бачу в них відображення себе. Себе такою, якою я стала поруч із ним. Я знаю, що за 15 днів цей чоловік зміг запалити вогонь, який останнім часом просто тлів. Тому я не покину його, щоб не сталося, навіть якщо моєму життю щось загрожуватиме.

- Девіде, нам потрібно поговорити. - Чоловік за мить напружується та відсовується від мене.

- Скажи, Лізі, я завжди тебе вислухаю. - Видихаю, встаю в нього з колін, хоча чоловікові це зовсім не подобається, сідаю на диван.

- Віскі є? - Він киває, дістає пляшку та наливає два стакани.

- Ну що ж, пане Сореро, настав час моєї сповіді.

Якщо зі мною щось трапиться, я хочу, щоб Девід знав усю правду про мене, усі мої таємниці, усе моє минуле. Я не хочу, щоб це залишилося чорною плямою у наших стосунках. Ну, якщо взагалі те, що відбувається між нами, можна назвати стосунками. Я беру келих, випиваю його до дна та починаю свою розповідь.