Читати книгу - "Простими словами. Як розібратися у своїх емоціях, Марк Лівін"

Третій етап — учитися прямо говорити про те, що не влаш­товує, і формувати межі.

У нашому контексті «завжди відчинених дверей» це може бути проблемою, тож, крім уміння говорити прямо, ще потрібно запастися терпінням.

Ідеться не про надто агресивне вираження себе, коли, скажімо, на образу відповідають образою: «Сам ти дурень!», а про приязний підхід. Може виявитися, що людина справді не бажала зла, просто не відчувала й не розуміла вашого контексту. Щойно пролунає слово «вибач», настане полегшення.

Як захищати свої кордони

Насамперед порушення меж треба відчувати.

Зазвичай люди не можуть захистити власні кордони з двох причин. Перша — у них узагалі немає такої навички, бо їх цього не навчили. Тоді варто знайти того, хто в цьому допоможе. Найкраще із цим впорається психотерапевт. Друга — люди вміють захищати власні межі, але не можуть протистояти в конкретній ситуації.

Іноді люди вміють захищатися, але роблять це в якійсь одній формі або, наприклад, занадто агресивно. Коли реакція на порушення кордонів — крик у відповідь, це не завжди погано, але якщо репетуватимете на начальника, вас можуть звільнити. Тоді завдання психотерапевта — допомогти знайти адекватніші способи захисту.

У людей буває романтичне уявлення про свої кордони. Їм здається, що в разі порушення вони мають обов’язково дати відсіч. Але іноді достатньо просто розвернутися й піти.

Трапляється й так, що в момент порушення кордонів нам бракує часу й сил, щоб зрозуміти, як реагувати. Варіанти спадають на думку вже після конфлікту, і ми уявляємо, як могли б себе захистити. Але важливо дати собі право зрозуміти, що атака була занадто сильною, а для опору не вистачило енергії. Не варто думати про себе «я слабак».

Історія Іллі про янгола на снігу

У дитячий і підлітковий період я багато ображався. У нашій сім’ї було нормою розвернутися й гордо піти під час розмови. Думаю, багато хто впізнає себе в цьому, адже заборона на висловлення незгоди та злості була тоді досить поширеною.

Ця історія трапилася у 8 років. Зима, ми з мамою поїхали на турбазу, там були й інші діти. Ми гуляли по території разом і придумали гру — падати на сніг і, розводячи руками вгору-вниз, малювати янголів. Мого ангела назвали несправжнім, мовляв, це якась ящірка. Мене це настільки образило, що решту вечора я йшов від усіх подалі, водночас залишаючись у полі зору. А тільки-но мене кликали до себе, я насуплено подавався у протилежний бік.

На маму я також образився, тому що вона мене не захистила. А вона тоді, коли всі говорили про ящірку, також лише жартувала. Уже зараз розумію, що в цьому немає нічого страшного, але тоді було якось боляче. Імовірно, це моя перша в житті історія, яку я можу пов’язати з почуттям образи.

Історія Марка про парк, у який він зводив себе сам

Я ріс у протестантській сім’ї, моє життя складалося переважно зі стосунків з бабусею та дідусем, які на той момент займалися моїм вихованням. У них було багато заборон, у тому числі спілкуватися з невіруючими людьми, або, як вони казали, «зі світу». Я мав ходити в церкву, читати Біблію, розмірковувати й жити так, як написано.

Ми жили у приватному секторі, і вони не могли повніс­тю ізолювати мене від спілкування з однолітками. Улітку по неділях багато сусідів ходило в міський парк Шевченка — кататися на атракціонах і їсти морозиво. Для мене це було заборонене задоволення, яке я дуже хотів, але ніколи не отримував.

Уже в дорослому віці я чомусь знову й знову повертався до цієї історії, відчуваючи певну злість та образу. Чому в моєму дитинстві не було такого простого й базового складника, як «парк вихідного дня»? Поволі я відпускав цю злість та образу, краще розуміючи і себе, і рідних, які в такий спосіб висловлювали піклування.

А не так давно натрапив на мем, де собака сам себе вигулює з повідком у зубах. Я подумав: о, це я дорослий веду себе в парк, тому що можу собі дозволити!

Образа та месенджери

Марк. Мені здається, що месенджери — це світ, у якому дуже легко когось зачепити чи образити або ж навпаки — наразитися на образу, неправильно зрозумівши повідомлення. У мене є недавній карантинний досвід.

Я спілкувався з людиною в месенджері. Це була звичайна переписка, у якій ми обговорювали робоче питання. Колега відповідав, як мені здалося, холодно й різко, не ставлячи наприкінці повідомлень емодзі чи бодай дуж­ки, що символізує смайлик.

Чомусь я зчитав це як вияв неповаги і злості в мій бік. І пишу типу: «Що за пасивна агресія?». А колега мені: «Яка агресія? Я просто на ходу швидко відповідаю». Мені стало соромно, але ця ситуація навчила спочатку проясняти контекст і тільки тоді робити якісь висновки.

Ілля. Ти згадав важливе слово — проєкція. Це коли ми приписуємо іншій людині власний спектр переживань. Свій страх, свої переживання, свої моделі поведінки. Те, що всередині людини є нестерпним, вона транслює на інших. Наприклад, якщо ми боїмося бути відштовхнутими або не любимо, коли на нас зляться, то приписуємо це іншій людині.