Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"

Сірий світанок потроху розлився від сходу по всьому небу, віщуючи завірюху. Вже зовсім розвидніло, а ми ще ж не дісталися до двох інших моїх дядьків.

Коли ми прийшли до дядька Якова, то виявилося, що й сюди спізнилися. Тут теж стояв вартовий перед хатою. А дядька Якова з усією родиною теж забрали до сільради, як сказав нам вартовий.

Хата третього мого дядька, Гаврила, була в самому центрі села, десь за третину верстви від сільської ради. Вартовий біля його подвір'я сказав нам, щоб шукали дядька на майдані перед сільрадою. У двір він нас не пустив, але з вулиці було видно, що до дядькової хати вже вносять сільрадівські меблі. Пізніш нам розповіли, що голова й секретар сільради розпочали свої вхідчини в дядькову хату відразу після арешту дядька з родиною.

На підході до майдану нас перепинили два гепеушники і наказали вертатись, відки прийшли. Марно мама благала їх, аби пустили дізнатися, що з її сином. Їм звеліли не пускати нікого до сільради й квит. Довелося підкоритись, але як тільки військові рушили обходом далі, мати і я шаснули вбік і побігли через чужі садки й городи до майдану. Невдовзі ми дійшли до плоту, з-поза якого видно було все, що на майдані відбувалося.

Невеселе то було видовище. Навколо трибуни скупчилося усе місцеве й районне начальство, що брало участь у зборах напередодні. За столом, застеленим яскравочервоною тканиною, сидів районний партійний начальник і розмовляв з кимсь у рурку спеціяльно виведеного аж сюди телефона. Обабіч нього примостилися тисячник Цейтлін і новий голова сільради «товариш Пащенко». За ними стояли на помості обличчям до майдану «комісари» ГПУ і МТС.

А круг них на майдані вирувало невеликими гуртами кількасот зігнаних сюди чоловіків, жінок та дітей. Крик і вереск зависали над цим натовпом – плакали діти, щось обурено вигукували чоловіки, хворі й немічні стогнали і кликали на поміч.

Але ніхто їх не слухав, і нікому не вільно було вибратися звідси. Майдан пильно стерегли. Придивившись, мипобачили, що весь він оточений ґепеушниками.

Усі заарештовані селяни були поділені на невеличкі групи, кожна на своєму визначеному їй місці. Спеціяльні озброєні вартові з членів комнезаму й комсомолу неослабно чатували біля кожної.

Військова вантажна машина, якою приїхали в село гепеушники, стояла оподаль від майдану. Трохи ближче у повній готовності чекало на команду скількись запряжених кіньми саней.

Аж он і наша рідня – всі три родини зібрані докупи. Усі стоять, тільки старий дядько Гаврило сидить на снігу, поруч нього схлипує дружина.

Холодний вітер посипав бідолашних снігом; зодягнені вони були сяк-так, бо ж їм не дозволили взяти з собою теплої одежі. Нам хотілось якось допомогти своїм родичам: здогадуючись, що їх засилають до Сибіру, ми мали б передати їм щось із верхнього вбрання.

Та щойно я намірився рушити додому, аби поназбирати тих речей, як на майдані знявся гамір. Ті, хто сидів, посхоплювались на ноги, почулися голосні вигуки протесту. Розрізнені маленькі купки враз злилися в розбурхане стовпище, і все це гурмою посунуло на трибуну з начальством. З першого ряду охоронців хтось вистрелив раз і другий, але стихійний натовп зім'яв лінію охорони. Ще б якась хвилина – і майдан геть увесь би спорожнів. Та ось пролунала чиясь команда, і над майданом заторохтів кулемет. Кулі зацьвохкали зусібіч, прошиваючи весь майдан. Виконавці й гепеушники стріляли з наганів і гвинтівок; ляскання пострілів змішувалось із зойками, скриками й протестами.

Зрештою натовп піддався, і порядок на майдані було відновлено. Там і сям видніло на землі кілька забитих чи поранених. Пізніше ми довідалися, що тоді загинуло троє селян.

За хвилину ми побачили й причину заколоту: на майдан під охороною військових в'їжджала ціла валка порожніх саней. Це ними мали вивозити арештованих з села. Їх тут таки по шість-сім осіб почали садити на кожні сани за списком. Родинні стосунки, вік, стать, стан здоров'я до уваги не брались, тож чоловіків відривали від жінок, а дітей – від батьків. Безпомічні старі та хворі опинялися в одних санях із зовсім чужими людьми.

З одних саней, коли вони рушили з майдану, аби приєднатися до тих, що від'їхали раніше, зіскочив котрийсь молодик з наміром перебігти до інших саней, на яких безпорадно голосила його жінка з малими дітьми. Зрозуміло, що батькові хотілося бути біля своєї родини. Але не судилося. «Товариш Пащенко» – голова сільради, під чиїм наглядом проводилася уся операція, – звів наган і мовчки пальнув. Молодий батько мертвим упав на сніг, а сани з його вже вдовою і сиротами-дітьми навіть не зупинилися.

Завантаження саней забрало з півгодини. Близько півсотні санних запрягів вишикувалося один за одним у колону, що прямувала до райцентру. Військові кулеметні тачанки зайняли місце в голові, посередині й у хвості колони. На кожні двоє-троє саней призначався озброєний наганом виконавець із цивільних. Верхи на конях супроводили валку кілька міліціонерів та ґепеушників.

«Комісари» і сільські активісти про щось весело гомоніли між собою, коли ця сумна дефіляда проїжджала повз їхню трибуну. Тіла застрелених так і лежали на майдані, полохаючи коней. Як тільки остання тачанка конвою від'їхала з майдану, ми подалися до сільради, сподіваючись знайти там Сергія, але нас не допустили до нього, сказавши тільки, що його справа скоро розглядатиметься колгоспним судом (такі суди, створені в українських селах у часи колективізації, не мали чітко визначеної юридичної бази і розглядали переважно дрібні правопорушення, бувши цілком підконтрольні місцевим партійним бонзам).

Про дальшу долю моїх дядьків з сім'ями та інших односельців розповіли їздові, повернувшись уже впорожні із саньми. На залізничній станції на них чекав готовий товарняк. Людей позаганяли у вантажні вагони. Що далі з ними було, – про це ми дізналися аж ген пізніше.