Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

Солодкі муки

Існують три шляхи. Ось один з них

Коли з’явилися бджоли, з’явились і хранителі.

Кажуть, що спочатку був лише один хранитель, а потім історії стали множитись і виникла потреба в більшій їх кількості.

Хранителі були тут ще до аколітів і вартових.

А до хранителів тут були самі лише бджоли та історії. Дзижчання та бурмотіння.

Хранителі вже були, а ключів ще не було.

Про це завжди забувають, вважаючи хранителя мало не синонімом ключа. А ще забувають, що колись був лише один ключ. Довгий тонкий залізний ключ із пофарбованою золотом головкою.

З нього виготовили багато копій, але універсальний ключ залишається один. Копії носив на ланцюжку на шиї кожний хранитель. Ключі так часто падали на груди, що в багатьох на тілі збереглися відбитки там, де метал торкався голої шкіри.

Звідси й пішла традиція. Тепер цього вже ніхто не пам’ятає. Ідея тавра на грудях зародилася з тавра на грудях. І поки про це не забули, була очевидна.

Завдання хранителів змінювалося з плином часу більше, ніж інші шляхи. Аколіти запалюють свої свічки. Вартові скрадаються, насторожені й ніким не помічені.

Колись хранителі берегли тільки бджіл та історії.

А коли це місце розпросторилося, вони стали опікуватися кімнатами, сортуючи історії за типом, довжиною або якоюсь невідомою забаганкою. Вирізали в камені полиці для книжок або майстрували металеві стелажі чи скляні шафки та столи для грубіших томів. Приносили стільці, подушки й лампи для читання. За потреби додавали кімнати. Круглі кімнати з вогнищем посередині, де можна було розповідати історії. Порожні кімнати з прекрасною акустикою для історій у формі пісень чи танців. Кімнати для ремонту книжок, кімнати для написання книжок, порожні кімнати для будь-якої нової мети.

Хранителі виготовляли двері для кімнат і ключі, щоб відчиняти або замикати їх. Спершу всі двері відмикалися одним ключем. Більше дверей — більше ключів. Колись хранитель знав кожні двері, кожну кімнату, кожну книжку, нині цього не може запам’ятати ніхто. Тож кожен дістав особистий відділ. Крило. Поверх. Буває, що один хранитель ніколи не зустрічається з іншими. Вони ходять колами одне навколо одного, іноді перетинаються, а іноді ні.

Вони випалили ключі на грудях, щоб назавжди залишитися хранителями. Щоб завжди пам’ятати про свою відповідальність, навіть якщо ключ або ключі висять на гаку на стіні, а не на шиї.

Шлях до того, щоб стати хранителем, теж змінився.

Спочатку дітей обирали й виховували як хранителів. Тих, хто народився в Гавані або потрапив туди немовлям і не бачив неба навіть уві сні. Крихіткам розповідали про книжки та бджіл і давали замість іграшок дерев’яні ключі.

Згодом вирішили, що цей шлях, як і шлях аколіта, кожен повинен обирати добровільно. На відміну від аколітів, добровольців хранителів готують. Після першого періоду підготовки можна залишитися на другий. А після другого на тих, хто не відсіявся, чекає третій.

Третій період підготовки такий.

Потенційний хранитель повинен обрати історію. Будь-яку з тих, що йому до вподоби. Казку або міф чи анекдот про пізню годину й зайву пляшку вина, головне, щоб історія не була твоєю.

(Чимало людей, які спочатку думають, наче хочуть бути хранителями, насправді є поетами.)

Вони вивчають свою історію цілий рік.

Хранитель повинен знати її напам’ять. Не просто напам’ять, а якнайдосконаліше. Не просто переповідати слова, а відчувати їх, перейматися історією, іти за нею, коли вона підіймається і спадає, квапиться та ледве чеберяє до своєї кульмінації. Історію потрібно запам’ятати й поріднитися з нею так близько, наче ти сам пережив її, і так безпосередньо, наче зіграв у ній всі ролі.

Після року навчання хранителів приводять до круглої кімнати з одними-єдиними дверима. У центрі на них одне навпроти одного вже чекають два прості дерев’яні стільці.

Свічки зірками освітлюють вигнуті стіни, сяючи зі світильників на незвичній висоті.

Кожен шматочок стіни, вільний від свічок та дверної порожнини, укритий ключами. Вони простягаються від підлоги та зникають десь у затінку нагорі над найвищою свічкою. Довгі латунні ключі й короткі срібні, ключі зі складними борідками та з вигадливо прикрашеними головками. Чимало з них уже старі й потерті, але всі вкупі вони міняться та іскряться в сяйві свічок.

Це копії всіх ключів у Гавані. Якщо комусь потрібен котрийсь із цих ключів, з нього відразу виготовляють наступну копію та вішають на місце, щоб не загубити.

Єдиний ключ, який не має двійника в цій кімнаті, — ключ від дверей у стіні.

Ця кімната відволікає увагу. Так і задумано.

Потенційного хранителя приводять до кімнати та просять сісти. (Здебільшого він обирає стілець, з якого видно двері. У тих, хто обирає інший стілець, усе завжди складається краще.)

Кандидатів залишають у кімнаті на самоті від кількох хвилин до години.

Потім хтось заходить до кімнати й сідає на стілець навпроти.

І майбутні хранителі повинні розповісти свою історію.

Розповідати історію можна як завгодно. Заборонено виходити з кімнати й не можна нічого до неї приносити. Ні реквізиту, ні аркушів з текстом.

Оповідач не конче мусить залишатися на стільці, а от його єдиний слухач має сидіти.

Хтось сідає й починає оповідь, покладаючись лише на свій голос.

Жвавіші оповідачі можуть улаштовувати що завгодно — від стояння на стільці до бігу кімнатою.

Якось одна кандидатка підвелася, підійшла до спинки стільця свого слухача, нахилилась і прошепотіла йому всю історію на вухо.

Інший заспівав свою історію — легенду, що розпочалася як ніжна, м’яка й мелодійна пісня, далі перетворилася на виття від болю, а наприкінці знову зазвучала спокійно.

Ще одна дівчина, вилізши на свій стілець, поступово гасила свічки й закінчила свою жахливу оповідь у темряві.

Коли історія закінчується, слухач іде геть.

Потенційний хранитель залишається сам у кімнаті десь від кількох хвилин до години.

А потім приходить справжній хранитель. Комусь він дякує за роботу та службу й відпускає. Далі просить решту потенційних хранителів узяти ключі зі стіни. Треба обрати будь-який, що їм до вподоби.

Ключі не позначені. Кандидати обирають їх за допомогою інтуїції, інстинкту чи фантазії.

Ключ знімають зі стіни, і потенційний хранитель повертається на своє місце. Очі йому зав’язують.

Обраний ним ключ нагрівають на полум’ї, а потім притискають до грудей нового хранителя. Страшний відбиток залишається приблизно там, де міг з’явитися, якби його носили на ланцюжку на шиї.

У темряві хранителі побачать себе в кімнаті, ключ до якої обрали.