Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

Хлопчик повинен їздити на ферму, бо на землі немає місця, яке він любив би більше або про яке міг би думати, ніби любить його більше. Все, що таке складне в його любові до матері, стає дуже простим у любові до ферми. А втім, скільки він пам’ятає себе, ця любов мала в собі один дошкульний елемент. Він може їздити на ферму, але ніколи не житиме там. Ферма — не його дім, він завжди буде там лише гостем, прикрим гостем. Навіть тепер, день у день, ферма і він ідуть різними шляхами, які поділяють їх і не сходяться, а розходяться. Коли-небудь ферма зникне остаточно, буде навіки втрачена, і він уже сумує через ту втрату.

Ферма належала дідові, але дід помер, і вона перейшла до дядька Сона, старшого батькового брата. Сон був єдиним, хто тямив господарювати, решта братів і сестер надто завзято повтікали до міст і містечок. Проте в певному розумінні ферма, на якій вони виросли, й досі їхня. Тож принаймні раз на рік, а інколи двічі батько їде на ферму й бере сина з собою.

Ферма має назву Воельфонтейн, «Пташине Джерело». Він любить там кожен камінь, кожен кущ, кожну травинку, любить птахів, які дали їй назву, птахів, що у вечірніх сутінках тисячами збираються на деревах навколо джерела, співають одне одному, цвірінькають, чистять пера, готуються до ночі. Годі уявити собі, щоб хтось інший міг любити ферму так, як він. Але він не може говорити про свою любов, і то не тільки тому, що нормальні люди не розмовляють про такі речі, а тому, що таке признання було б зрадою матері. І то зрадою не тільки тому, що вона теж походить із ферми, конкурентної ферми в далекій частині світу, про яку також згадує з любов’ю та тугою, але ніколи не може приїхати туди, бо її продано чужим, а й тому, що насправді вона не бажана на цій фермі, на справжній фермі, у Воельфонтейні.

Чому це так, мати ніколи не пояснює, — і хлопчик, зрештою, вдячний їй за це, — але мало-помалу він спромагається знайти відповідь сам. Довгий період під час війни мати з двома дітьми жила в одній найманій кімнаті в містечку Принц-Альберт, виживала на шість фунтів у місяць, які давав батько зі своєї платні молодшого капрала, плюс два фунти з генерал-губернаторського фонду допомоги нужденним. За цей час їх жодного разу не запросили на ферму, хоча до неї можна було дістатися по дорозі за дві години. Він знає про це, бо навіть батько, коли повернувся з війни, розсердився і соромився ставлення, яке засвідчили їм.

З життя в Принц-Альберті хлопчик пам’ятає тільки писк комарів у душні довгі ночі й матір, що походжає по кімнаті в нижній спідниці, на її шкірі рясніє піт, важкі, м’ясисті ноги помережані варикозними венами; вона намагається заспокоїти брата-немовля, що плаче без угаву; а ще пам’ятає дні страхітливої нудьги за зачиненими віконницями, які захищали від сонця. Отак вони й жили: в тісняві, надто бідні, щоб їздити куди-небудь, і чекали запрошення, якого не надходило.

Мати й досі заціплює вуста, коли хтось згадає про цю ферму. Проте на Різдво таки їде на ферму разом із чоловіком і дітьми. Збирається вся велика родина. Ліжка, матраци і розкладачки ставлять у кожній кімнаті, а також у довгій веранді; одного Різдва хлопчик нарахував їх аж двадцять шість. Увесь день тітка і дві служниці пораються на кухні, де все парує: варять, печуть, готують страву за стравою, одне пиття чаю або кави з тортом за другим, натомість чоловіки сидять на веранді, ліниво споглядають, як вилискує Кару, діляться оповідками про колишні дні.

Хлопчик жадібно всотує ту атмосферу, всотує щасливу й недбалу суміш англійської мови та африкаансу, що є спільною мовою родини, коли вона збирається разом. Він любить цю кумедну, танцівну мову, де в речення вряди-годи вскакують різні часточки. Ця суміш легша, ефірніша за африкаанс, який вони вчать у школі, обтяжений ідіомами, які начебто походять із volksmond, народних вуст, а насправді, здається, створені лише за часів Великого треку[18], — незграбними, безглуздими ідіомами про вози, худобу і упряж.

Під час першого гостювання хлопчика на фермі, коли ще живий був дідусь, там були всі свійські тварини з його шкільної читанки: коні, віслюки, корови з телятами, свині, качки, купа курей із півнем, що кукурікав, вітаючи сонце, кози й бородаті цапи. Потім, коли дідусь помер, тварин стало меншати, аж поки лишилися самі вівці. Спершу продали коней, потім свиней перетворили на свинину (він бачив, як дядько застрелив останнього кабана: куля влучила тому позаду вуха, він рохнув, гучно перднув і, здригаючись, упав, спершу навколішки, а потім на бік). Згодом продали корів і качок.

Причиною була ціна на вовну. Японці платили фунт стерлінгів за фунт вовни: простіше було купити трактор, ніж тримати коней; простіше було поїхати в новому «Студебекері» на станцію Фрасербурґ-роуд і купити морожене масло й сухе молоко, ніж доїти корову і сколочувати вершки. Тільки вівці мали значення, вівці через своє золоте руно.

Тягар рільництва теж можна було скинути. Єдиною культурою, яка ще росла на фермі, була люцерна про випадок, якщо не стане трави й овець доведеться годувати. З-поміж садів лишився тільки помаранчевий гай, родячи рік у рік найсолодші помаранчі з пупчиком.

Відсвіжені пообіднім сном тітки і дядьки збиралися на веранді пити чай та розказувати бувальщини і в своїх балачках інколи згадували давні часи на фермі. Згадували батька — «фермера-джентльмена», що мав екіпаж із парою коней і вирощував збіжжя на землях нижче від ставка, яке він сам молотив і молов. «Авжеж, ото були дні!» — казали вони й зітхали.

Родичі люблять із ностальгією згадувати минувшину, проте жоден з них не хоче повернутися туди. А хлопчик хоче. Він хоче, щоб усе було таким, як у давнину.

У кутку веранди в затінку бугенвілії звисає брезентова фляга для води. Що спекотніший день, то холодніша вода — диво, як диво й те, що в пітьмі комори висить м’ясо і не гниє, і диво, що гарбузи лежать на покрівлі під палючим сонцем і не в’януть. На фермі, здається, немає ні гниття, ні занепаду.

Вода у флязі напрочуд холодна, але хлопчик п’є