Читати книгу - "Художниця тіла, Дон Делілло"

Після обіду вона дивилася на Котку, що у Фінляндії.

Вона п'ять днів підряд виїздила на ріг, на мис, бо мартини, які були трошки неоковирні, коли стояли на своїх ніжках-патичках, у польоті ставали стрімкими носіями всього цього ув'язненого в камінні часу, вибираючи його з геології, науки й розуму, даруючи йому політ, висоту й тіло, вбираючи його в літальні м'язи та кровообіг, у міцний стук сердець, їхніх сердець-метрономів, а ще тому, що вона знала: це день, коли воно станеться.

Відриваючи клапоть від рулону, вона слухала, з яким звуком вощений папір рветься об зазубрений край коробки.

Задеренчали батареї, що зараз бувало нерідко.

Вона сіла, щоби з'їсти їжу на тарілці, і подумала: я не голодна. Задзвонив телефон. Інколи вона мислила прямолінійними й повністю сформованими фразами. Вона не могла сказати напевно, коли це почалося — день чи місяць тому, — бо, здається, так було завжди.

Можливо, їй вірилося, що вона зможе порятуватися й вирватися в його реальність, осягнувши логістику слова й думки, адже здається, він саме так пробирався крізь речення чи кімнату.

Можливо, інколи ми вислизаємо в іншу реальність і навіть цього не помічаємо, не визнаємо істини, бо це надто приголомшливо і ми не зможемо цього прийняти.

Ось що станеться. Вона подумки програвала події до певної точки, ходячи кімнатами й коридорами, але потім усе зупинялося.

Вона пройшла дорогою для пожежників повз дім-розвалюху, з A-подібного даху якого здіймався свіжопофарбований білий хрест, а перед входом стояла табличка «СПАСЕМОСЯ».

Вона відчищала ванну, бризкаючи мийним засобом із розпилювача з гачком, як у пістолета. Тоді приставила носик розпилювача собі до голови, щоби побачити, як вона робить те, що будь-хто міг би зробити на самоті, без якихось особливих обставин. Це була пляшка з хвойним запахом, пляшка очищувача для плитки й поверхонь, пляшка з гачком, як у пістолета, вбивця плісняви, і вона приставила носик, дуло собі до голови й натисла на пластиковий гачок, для ефекту звісивши язик.

Так люди роблять, — подумала вона, — коли залишаються в житті самі.

У чомусь вона була щаслива; багато в чому, огорнена надіями й маючи дім, куди поверталася після довгої ранкової прогулянки сосновими і ялиновими лісами, де називала йому болотні рослини й пояснювала, як пишуться ці слова, чи після довгого дня на величезних гранітних брилах на мисі, на розі, де дивилася, як збирається погода, а бризки від ревливих хвиль злітають дедалі вище, бо ось що станеться, коли вона повернеться, провівши рукою заростями ірландського моху: вона знає, що підніметься сходами, торкнеться балясини на горішньому майданчику і пройде коридором у його час.

Історії, які вона собі розповідала, нібито не зовсім їй належали. Її присутність у них здавалася нерозважливою, мовби вони надходили з глибшого джерела, хай би що це значило, і брали над нею владу. Звідки вони надходили? Вони не з газет надходили. Вона вже давно не читає газет. У супермаркеті в містечку вона поглянула на газету, але тільки на першу сторінку, і та, ця лискуча істерика чорнил і зображень, мовби належала до геть іншого виміру, до світу, який легко мимохідь любити й мимохідь ненавидіти, надійного й нездатного затриматися в пам'яті світу рецептів, війн і типографських помилок.

Вийшовши з магазину, вона побачила японку, сивокосу жінку в куртці-дутику, і та йшла до неї. Рук не було видно. Та стисла руки в кулаки і втягнула в рукави, щоби зігрітися, і вона, дивлячись на жінку з начебто порожніми рукавами, лаяла себе за те, що не додумалася до цього для перформансу, бо це ж фантастика, без рук, це все, що треба знати про цю жінку, у перформансі це було б ідеально — непоясненне зникнення рук, — вона катувала себе загадкою постаті без рук, що жестикулювала у тьмяному світлі, і фальшиво посміхнулася жінці, коли та її проминула.

Чому б не зануритися? Хай смерть тягне тебе вниз. Дай смерті імпульс.

Чому не можна, щоби смерть людини, яку ти любиш, зловісно зламала тобі життя? Ти ж не вмієш любити тих, кого любиш, доки вони раптом не зникнуть. Тільки тоді ти розумієш, що завжди трималася на певній дистанції, нехай навіть малій, від їхнього страждання, що скупилася ділитися собою і тільки зрідка відкривала, що в тебе на серці, розробляючи свою мережу «я тобі, а ти мені».

Усі грані її існування напувалися цими ідеями, що просякали її очі, розум і тіло. Вона пересувалася похилими вулицями містечка непоміченою, і носила із собою ці ідеї, купуючи продукти чи інструменти, і подумки програвала ці думки до певної точки в довгому коридорі, посеред замків, інструменту й начиння.

Чому не можна, щоби після його смерті ти оскандалилася й у горі рвала на собі одяг? Чому ти мусиш пристосуватися до його смерті? Чи прийняти її, горюючи стильно і стримано стиснувши вуста? Чому від нього відмовлятися, якщо можна пройти коридором і знайти спосіб до нього дотягнутися?

Занурся глибше, — думала вона. Хай це потягне тебе вниз. Іди, куди воно тебе веде.

Інколи вона мислила мотивами, звертаючись до особи, не зовсім тотожної їй самій, а в інших випадках — інакше. Вона мислила обличчями в повітрі, і коли їй згадувалося обличчя зниклого чоловічка, воно було просто перед кістлявими краями її очної западини. Я Лорен. Але все менше й менше.

Коли вона вийшла з машини, там хтось був. Вона ще й не вийшла, а висунулася тільки наполовину й почала розгинатися, а на алеї над нею нависла постать.

Вона ледь не впала назад на сидіння. Момент як спазм. Вона дивилася на нього, на кремезного чоловіка середнього віку, що звертався до неї.

Випроставшись, вона побачила машину, припарковану поруч із домом. Вона слухала його. Вона намагалася слухати, що він каже, і відчитувати ситуацію, чітко визначати її межі.

— Чесно, я не хотів вриватися на вашу територію. Я кілька разів подзвонив. Без відповіді. Я прекрасно розумію. Ви тут, щоби порятуватися від того всього.

— А ви тут?

Тепер вона розлютилася. Нависання, загроза поступово виблякали. Страх почав розчинятися в її тілі, розбігатися кров'ю, нервами й пучками пальців, і вона різко зачинила двері, з розмаху зачинила двері.

— Поговорити про дім, — сказав він дещо відстороненим тоном. — Здається, дім досі мій. Дружинин і мій.

Він зробив крок назад і розвернувся, щоби поглянути на дім і фізично ввести його, свій дім, у діалог. Тепер, коли він подивився на дім, сумнівів бути не