Читати книгу - "Зведений для колишньої, Вікторія Вашингтон"

Нам вдається не перетинатися ще кілька днів. Зовсім.

І якщо раніше, мені самій хотілося уникнути цієї зустрічі, тепер це починає неймовірно злити.

Емоції в мені настільки сильні, що вимагають вийти назовні негайно.

Мені буквально хочеться зриватися на людях, грубо відповідаючи і провокуючи їх на відповідну агресію.

І коли мені вже не вдається цього стримати, я йду туди, де зможу дати волю почуттям.

У тата на могилі помічаю цукерки. Я напевно знаю, звідки вони тут, бо це улюблені цукерки моєї мами.

Це злить ще сильніше, тому прибираю їх до біса.

Вона не прийшла на похорон. Може не захотіла, а може розуміла, що я буду проти.

Йшла сюди з метою поговорити й виговоритися, але в горлі стоїть гострий клубок і слова ніяк не знаходяться.

Тож просто сиджу в тиші, що переривається лише грубими поривами вітру, а після починаю плакати.

Відчуваю себе зовсім загубленою... Покинутою.

Втратила всі життєві орієнтири.

Раніше я могла прийти до батька, щоб він сказав, чи правильно роблю, дав пораду і підказав правильний шлях.

Тепер цього немає. Мені більше ніхто не може відповісти і підказати.

І стає так дико страшно. Мене нібито маленьке кошеня викинули на узбіччя, посеред траси. У повну темряву.

Я не розумію, як правильно жити і це незнання вбиває.

Це одна з причин, яка так сильно прив'язує мене до Власа. Він та частина мене, та частина мого минулого життя, якого більше немає. Але яку я відчайдушно хочу повернути.

Шкода, що ніхто не вигадав посібник про те, як потрібно проживати своє життя, а ворожки та інше - це лише дурниця і марнування грошей.

— Чому ти не поруч, тату? — єдине, що я сьогодні запитую на його могилі. — Усе навколо здається таким складним і незрозумілим.

Рівно після цього відчуваю черговий порив сильного вітру, а потім на місто обрушується злива з градом.

Розумію, що час бігти додому.

Легко сказати, звісно. Адже буквально в перші хвилини я промокаю наскрізь.

Недовга дорога додому через сильний буревій займає понад годину.

І щойно я відчиняю вхідні двері, врізаюся у Власа.

Мене вмить обвіює його запахом.

І стає на кілька секунд спокійніше, а після серце знову кидається навскоч.

Від такого надлишку емоцій голова йде обертом.

— Ти де була? — він різко бере мене за плечі. — Чому на дзвінки не відповідаєш?

— А з якого дива ти на мене наїжджаєш? — відштовхую його.

— Ми переживали, — Влас злиться - це очевидно. Стискає руки в кулаки, щоб опанувати емоції. — Я збирався йти тебе шукати.

— Та ну? Спочатку уникав мене, а тепер рвешся шукати? — запитально піднімаю брову. — Похвально, Власе. Але до біса не логічно, не знаходиш?

Він хоче відповісти, але його перериває Леся, яка з'явилася в передпокої.

— Аль, де ти була? Ми всіх на вуха підняли. Сергій поїхав тебе шукати, — у її голосі стільки хвилювання, що емоції одразу сходять нанівець.

— Вибач, Лесь, — винувато вдивляюся в її очі. — Я в тата була, а потім ця злива. Ледве як дісталася додому.

— Бідне сонечко, — співчутливо вимовляє вона. — Іди у ванну відігрівайся швидко. А потім спускайся на теплий чай. Я поки що Сергію зателефоную. Скажу, що наша пропажа вже вдома.

Ствердно киваю головою. Наостанок кидаю погляд на Власа. Він розгублений. Невже й справді переживав? Дивиться на мене впритул, від чого я одразу відвертаюся і йду до своєї кімнати.

Таке тільки зі мною могло статися.

Гаряча ванна допомагає зігрітися і розслабитися.

Єдине, в чому вона не здатна допомогти - в тому, що я досі почуваюся неймовірно розгубленою. Такою, що втратила всі життєві орієнтири. Остаточно.

Тільки-но мені починає здаватися, що я справляюся і починаю жити, як усе знову руйнується, наче картковий будиночок від легенького вітерця.

Виходжу з душу, промакую волосся рушником і розчісую його.

Одягаю звичайний домашній одяг і прокручую в голові сьогоднішній день.

Безглуздо.

Точно ніяк не хотіла змусити Лесю з Сергієм переживати. Благо Амалія з чоловіком уже повернулися додому і не були присутні при цьому.

Уже збираюся спуститися на кухню, де на мене чекає Леся і чай, але раптово лунає стукіт у мої двері, після чого вони відчиняються.

Так у цьому будинку робить тільки одна людина.

— Навчися стукати, Власе, — сухо прошу я. Вкотре ця фраза лунає з моїх вуст? — Раптом, я тут роздягнена?

— Ти одягнена, — констатує він, уважно оглядаючи моє тіло.

— Ти невиправний, — зітхаю, коли він зачиняє за собою двері і проходить вглиб кімнати, ближче до мене.

— Можливо, — легко погоджується він. — Але це не змінює того факту, що нам потрібно поговорити.

Ну ні... Тільки не це. Не зараз.

— Не найкращий час для розмов, — намагаюся дати йому зрозуміти, що не налаштована продовжувати.

Зараз я занадто беззброєна. Настільки, що розумію - готова висловити все до дрібниць. Оголити перед ним усю душу.

І я відчуваю необхідність зробити це... Ось тільки сумніваюся, що це буде правильно.

Швидше за все якраз навпаки.

— Я не піду звідси, поки ми не поговоримо, Саш, — твердо стоїть на своєму Влас.

— Що ти хочеш від мене почути? Я не розумію, — ми стоїмо навпроти один одного і не перериваємо зорового контакту. — Я можу вибачитися за те, що поцілувала тебе, — витримую паузу, помічаючи, як змінюється його погляд. — Але не буду цього робити. Якби ти не хотів, то не піддався б і, тим більше, не став би цілувати у відповідь.

— Саш, — втомлено зітхає Влас. — Вибач, я не повинен був цього робити.

Знову. Говорить те, що приносить мені біль.

— Чому? — не подаю виду, як мене ранять його вибачення. — Шкодуєш?

Уже готуюся почути жахливо правдиву відповідь, яка скине з мене рожеві окуляри остаточно.

— Ні, — вражає мене, бо вимовляє це без краплини сумнівів.