Читати книгу - "Темний шлях, Анні Кос"

— А ті лісові розбійники як виглядали? — подав голос Лонхат.

— По-різному, напевно, сказати, до якого народу вони належать, не зможу, — чесно зізнався Ейдан. — Одягнені хто як. Піші, у деяких довгі мечі та ростові луки, але більша частина з ножами та сокирами. В основному темноволосі, але зустрічаються серед них і руді, і навіть русяві, мова незнайома. Скіітле каже, це навіть не вигнанці з місцевих: вони не мали ані оберегів, ані амулетів, без яких, як ви знаєте, ніхто в ліс не вийде.

— Шкода, що ми так мало знаємо зараз про те, що відбувається за межами королівства, — дорікнув Лонхат. — Боюся, що до добра це не доведе.

— Ти ще восени казав, ніби відчуваєш наближення бурі, — Ейдан з Лідом обмінялися багатозначними поглядами, але конунг ледь помітно хитнув головою: ні, зараз не час для зізнань. — Тому вирішив зазирнути до вас особисто, поцікавитись, як справи на півночі.

— У нас тихо начебто, — розгублено промовила Йорунн, так і не розшифрувавши змісту мовчазного діалогу. — Але ж ти знаєш, що далі на північ тільки кочівники й вони відділені безводними пустками. Не думаю, що…

— Я надішлю розвідників, — раптом перебив її Лід. — Лонхат, твій син Орік — досвідчений слідопит, скільки в нього людей?

— Із тих, хто може виїхати найближчим часом? Півсотні набереться, — озвався старий.

— Хай візьме ще когось із новачків та перевірить степ від гір до північного узбережжя.

— Як накажете, мій конунг.