Читати книгу - "За горизонтом, Ерін Кас "

— Як справи? — намагаюся бути привітною. Навіть страшно від розуміння, що я не рада їх бачити. Хоча раніше обожнювала наші збори й посиденьки.

— Нормально, — відповідає за всіх Люда.

— Як хлопці? — моє питання змушує перезирнутися їх з Мар’яною.

— Живі, здорові,— відповідає дівчина. Бачу, що їм дуже незручно.

— Я їй сказала, — говорить Аня, і жалість в їхніх очах помножується на два.

— Все ок, я в нормі, — говорю сухо, уявляючи як все було.

— Ми бачимо твою норму. Сарафан, який ти не носила, бо він був малим, висить на тобі наче на вішаку, — загальну думку сьогодні озвучує смілива Аня.

— Хто його проводжав? — мабуть, це єдине, що мене зараз цікавить. Всі інші слова та зауваження я пропускаю повз вуха.

— Захар, — говорить Люда й опускає очі в стіл.

— Він щось говорив? — затамовую подих.

— Нічого, — вичавлює з себе через силу.

— Люд… — Мар’яна нервово жмакає серветку у руках. Такою знервованою майбутню психологиню я ще не бачила.

— Сказав, що не збирається повертатися, — здається Люда під моїм вимогливим поглядом.

— Ясно, — встаю  й відчуваю як крутиться голова. Наливаю собі трішки води й роблю декілька ковтків. Потрібно подихати свіжим повітрям, дівчата мають рацію, бо скоро мама примусово поведе мене до поліклініки. — Ходімо? — перша рушаю до дверей. Беру сумочку, взуваю босоніжки й виходжу разом з дівчатами.

 На вулиці й справді гарна погода, сонце не пече, лише лагідно освічує мокрий асфальт, повільно ховаючись за горизонт. Дивлюсь на жовтогаряче кружало й знаю, що він десь там. Мій коханий на іншому кінці світу, ми більше ніколи не зустрінемося. Ніколи… Заради чого все це? Стільки страждань… Сподіваюся, його майбутнє буде світлим, бо надто велика жертва…

— Аль, — смикає мене за руку Аня, — ти не проти? — Вона всю прогулянку тримає мене під руку, наче боїться, що гепнуся без сил на асфальт.

— Вибач, прослухала, — зізнаюсь чесно.

— Якщо хлопці приїдуть не проти?

— Е-м-м, ні, — насправді я не хочу бачити нікого, але ж не скажу так дівчатам. До того ж Люді, котра тільки й чекає, щоб побачити Захара.

Сідаємо на лавку й чекаємо поки вони нас знайдуть. Дівчата про щось говорять, періодично ставлять мені якість питання, змушуючи прислухатись до розмови. Сиджу, втупившись очима в асфальт й сподіваюся, що чисте повітря допоможе краще заснути.

Через декілька хвилин з’являються Захар та Ілля. Вони вітаються, весело жартують і поводять себе як раніше, наче ми та сама велика компанія. Бачу, які погляди кидають на мене, але удаю, що все гаразд. Мені байдуже, що виглядаю не так привабливо, як раніше. Дещо змінилось, я тепер живу без нього, а значить і усмішка мені непотрібна. Як можна усміхатись, коли всередині порожнеча?

— Що скажете? — знову я все прослухала. — Алю, ти як? Підемо в клуб? — пропонує Ілля. Всі мовчать, очікуючи моєї відповіді.

— На жаль, в мене були інші плани, — цей вислів я тепер використовую завжди, коли хтось намагається мене кудись затягнути. — Я вже піду, а ви погуляйте, літо ж закінчується, — вичавлюю, на мій погляд, дуже вдалу подобу усмішки. — Всім гарного вечора, — підводжусь й швидко прямую по доріжці з парку.

— Алю, — наздоганяє мене Аня. — Я з тобою, — бере знову під руку.

— Ань, — зупиняюся й вириваю свою руку. — Я не хвора! Просто… Я не можу. Прошу, зрозумій мене.

— Ми розуміємо. Справді, усі. Просто не знаємо як з тобою спілкуватись, про що можна говорити, а про що ні. Не зачіпаємо тем, які можуть нагадувати Макара…

— Дарма, про нього мені нагадує усе. Дай мені час, добре? Не ходи за мною, все буде нормально. Я подзвоню, — коротко обіймаю її й продовжую свій рух додому. В тишу, в мій особистий світ, де ми ще існуємо разом, поки не забула коханого обличчя і не вивітрився аромат парфуму на улюбленій футболці.