Читати книгу - "До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)"

А в г у с т и н

Так само, як від суєтності.

Ф р а н ч е с к о

Що ж, тисни далі, громадь обвинувачення, коли маєш викривати мене. Цікаво, яку чергову рану ти мені завдаси?

А в г у с т и н

Свідчення істини ти називаєш обвинуваченням і завданням рани? Напрочуд влучно сказав сатирик:

Тому обвинувачем бути, хто правду скаже…[57]

І не менш справедливі слова комедіографа:

Лестощі породжують приязнь, а правда — ненависть[58].

Але скажи, на ласку: навіщо стільки турбот гризуть твою душу? Навіщо плекати такі далекосяжні надії в рамках такого короткого життя?

Кожен близький до межі, а снує чомусь довгу-довгу мрію[59].

Ти знай читаєш, але нехтуєш цим. Ти відповіси, гадаю, що тебе зобов’язує любов до друзів, і знайдеш гарну назву своїй омані. Однак яке ж це безумство — заради дружби з кимось зробитись ворогом самому собі!

Ф р а н ч е с к о

Я ж не настільки черствий і бездушний, щоб відцуратись турботи про друзів, надто про тих, кого шаную за їхні чесноти або заслуги. Перед одними з друзів я схиляюся, інших поважаю, когось люблю, когось жалію. З іншого боку, я і не настільки великодушний, щоб приректи себе на загибель заради друзів. Розум наказує мені, доки я живий, мати щось на прожиття; звідси моє бажання. І коли ти кидаєш у мене Горацієвим списом, то я прикриюсь Горацієвим щитом:

Хай би на рік хоча хліба мені та книжок не забракло,

Хай не тремчу й не втішаю себе, зазираючи в завтра[60].

І оскільки я хочу, висловлюючись його ж таки віршем, бодай

…світлий розум мій і ліра

Хай не лишають мене й на старість[61].

І оскільки страшать мене труднощі мінливого життя, вже скільки воно й триватиме, і родина мені не байдужа, я потроху дбаю про справи — і родинні, і митецькі; але ж тільки з необхідності, як бачиш, вдаюсь до цих клопотів.

А в г у с т и н

Бачу, як глибоко проникли в твоє серце ці думки, які повинні служити виправданням безумству. Але чому ти не відобразив у своїй душі і цих слів сатирика:

Чого ж воно варте, багатство, стражданням здобуте?

Адже очевидне безумство, безглуздя найбільше

В убозтві прожити життя, щоб померти заможним[62].

Ймовірно, тобі видається надто привабливою смерть на одрі, застеленому багряницею, лежати в мармуровій гробниці і заповідати своїм нащадкам суперечки про багату спадщину. Адже саме заради цих переваг ви так жадаєте багатства. Даремна праця і, повір мені, божевілля. Придивись пильніше до людської природи і ти переконаєшся, що вона здатна задовольнятись малим; а коли обдумаєш власну — то навряд чи народжувалась людина, що могла б задовольнятись меншим, коли б тільки хибна громадська думка не збила тебе з пантелику. Чи то на звичаї народні, чи то на характер самого мовця посилається поет:

…злощасний

ларч — ягідки і твердий, наче камінь, дерен достачають

віти зелені, та з зілля коріння я рву й споживаю[63].

А ти, навпаки, коли хочеш жити за своїми переконаннями, а не за примхами божевільного натовпу, мусив би визнати, що тобі найбільше смакує оте коріння. То навіщо мучиш себе? Якщо мірятимеш за своєю натурою, ти вже давно багатий, а стати багатим за оцінками загалу ти ніколи не зможеш: завжди чого-небудь бракуватиме, і гонитва за тим чимось втягуватиме тебе у вир пристрастей. Пам’ятаєш, як славно ти гаяв час мандрівником, у віддаленій сільській садибі? Простягшись на мураві луків, ти прислухувався до дзюрчання потічка; а часом, сидячи на відкритому пагорбі, оглядав вільним оком широку рівнину; чи в затінку, серед зігрітої лагідним сонцем долини, розморений сном, ти насолоджувався тишею; і ніколи не куняв твій розум, а завжди був зайнятий високими думками, і в товаристві самих лише Муз ти почувався самотнім. І коли, за прикладом того старця, про якого Вергілій говорить:

Був він у душі багатший за царів, коли надвечір пізно

додому повертається, домашню страву несучи, не куплену[64], —

ти із заходом сонця повертався у своє скромне житло, задоволений своїм надбанням, хіба тоді ти не вважав себе найбагатшим і найщасливішим зі смертних?

Ф р а н ч е с к о

На жаль, лише нині я впевнився в цьому і зітхаю, згадуючи ті часи.

А в г у с т и н

Чого ж ти зітхаєш, безумцю? Хто дає тобі приводи для скорботи? Безперечно, твій власний дух, бо йому стало соромно, що стільки років кориться законам своєї природи і досі не розірвав пут свого, як вважає, рабства. Він, неприборканий, тебе тягне за собою, і, якщо ти не погамуєш його, ввергне тебе у смерть. Щойно тобі обридли плоди з твоїх дерев, щойно ти став гребувати простим одягом і товариством сільських мешканців, невситима жадоба знову кинула тебе в галасливий вир міста. Як славно тобі тут ведеться, видно з виразу твого обличчя і твоїх висловлювань. Яких прикростей ти ще тут не зазнав, упертий чоловіче! Однак, нехтуючи сумним досвідом, ти й досі вагаєшся, либонь, обплутаний тенетами гріхів, чи не ухвалить Бог, щоб ти там з власної волі згаяв жалюгідну старість, де під різкою вихователя минуло твоє дитинство. Я був з тобою, коли ще отроком ти не знав ані жадоби, ані жодного честолюбства і мав перед собою велике майбутнє духовної людини. Відтоді вдача твоя перемінилась, горопахо, і що ближча твоя остання путь, то старанніше збираєш гроші в дорогу. А врешті-решт, твоя смерть, що вже близько, бо, напевно ж, не може бути далеко, застукає тебе схиленим над майновими паперами — ледь живого, так само охопленого жагою золота. Адже те, що плекаєш з дня на день, неминуче виростає наприкінці, понад усяку міру.

Ф р а н ч е с к о

Якщо я заздалегідь заощаджую копійчину на старість, хіба моя завбачливість заслуговує на осуд?

А в г у с т и н

Заслуговує на осміяння завбачливість, яка обертається недбальством, коли так переймаєшся віком, що його хтозна, чи досягнеш, і навіть досягнувши, проживеш у ньому найкоротші роки, а водночас забуваєш про те, що неминуче настане і звідки не буде вороття! Така вже ваша мерзенна манера, дбати про скороминуще, нехтуючи вічним. А твоє виправдання своєї омани страхом