Читати книгу - "Стонадцять халеп Остапа Квіточки, Олександр Степанович Дерманський"

Хмарище рукокрилих потворок накрило собою людей. Нажахані грішники були приголомшені несподіваним нападом, вони відбивалися що було сил, відмахувались від нападників, але ті, наче рій бджіл, обліплювали кожного і боляче вганяли в руки й ноги своїх жертв гострі ікла.

Довбня з Копитом дослухалися до Вельзеперової перестороги і встигли відбігти настільки, щоб не втрапити в самісіньку гущу кажаняччя. Хоч і на їхню долю випало немало летючих кровопивців, проте нечисті потроху віддалялися від печери, на бігу віддираючи від себе мишей і відкидаючи їх якнайдалі.

Вельзепер і Ґорзулія мчали так, що аж викрешували копитами іскри з кам’яної стежини. Вони бігли довго, може, з годину, аж поки не попадали знеможені просто на землю. Віддихавшись, повставали і знову побігли. А коли пересвідчились, що гонитви за ними немає, перейшли на крок і стали шукати якоїсь криївки, де можна було б переночувати. І весь цей час їхні долоні міцно тримали одна одну.

Поночіло. Закохані недодідько та фурія сиділи вкупоньці під величезним валуном на краєчку прірвистого плато і дивились, як поволі пригасає пекельний день.

— А як там, нагорі? — тихо спитала Ґорзулія.

— Не знаю, — відповів Вельзепер. — Кажуть, там гарно: дерева ростуть, є зелена трава, небо, кажуть, є.

— А що таке дерева? — Ґорзулія зустрілася поглядом з Вельзепером. — І яке те небо?

— Небо? — недодідько задумався. — Я чув, що воно таке, як твої очі, мій вогнику, — блакитне.

— Якби ж то хоч разок його побачити, — замріяно зітхнула фурія.

— Побачимо, — Вельзепер ще дужче пригорнув до себе кохану. — Обіцяю. Я знаю, де справжній вихід нагору.

— Я боюся, — стиха зронила бісичка. — А раптом для нас там не знайдеться місця.

— Оцього я не знаю. Але побачимо. Принаймні спробувати треба, бо тут усе одно через грішників нам життя не буде.

— А там, нагорі, вони теж є?

— А куди ж без них? Є.

— Цікаво, чи всі людські душі грішні?

— Кажуть, що всі. Але не всі пропащі, Ґорзю. Далеко не всі.

— Це добре. Дуже добре.

Ґорзулія поклала голову на Вельзеперове плече і спробувала уявити собі небо.

Перевірка триває

Наступного ранку Петро Бредович прокинувся від того, що його голова пашіла, наче розжарена сковорода.

— Мабуть, волосся в ріст пішло — не чувся від радості старший інспектор. Окрилений таким здогадом, він вискочив на кухню. Там вже поралася біля столу його помічниця.

— Ану, Анжело Джолівно, гляньте, що там у мене? Так пече, так пече...

— Господи! — сплеснула в долоні помічниця. — Хто це вам голову роздряпав?

— Та що там? — кипів від нетерплячки Петро Бредович. — Ану, дайте люстерко — я сам подивлюся.

З дзеркальця на нього дивився він і не він. На лице Петро Бредович себе, звісна річ, упізнав, але голова мала дивний вигляд: була геть червона.

— Ого! — інспектор обережно провів по маківці долонею. — Ой! Пече, зараза!..

— Як же ви тепер підете до школи?! — схопилася за голову Анжела Джолівна.

— Пусте, щось придумаємо. Краса потребує жертв, Анжелочко Джолівно. Спитайте в хазяйки, чи є в неї зеленка.

Директор Глинятинської семирічки, як і обіцяв, зрання нетерпляче виглядав інспекцію з вікна. Щоправда, спочатку він подумав, що до їхнього села завітали інопланетяни. Ну, принаймні один. Павло Панасович вже вхопився за телефон, щоб дзвонити Триндицеві, але пригледівся й передумав.

Грузькою, розбитою підводами дорогою до школи прямував Петро Бредович. І не дарма директор переплутав його з прибульцем: інспекторова голова була густо намащена зеленкою. Слідом за старшим перевіряльником ледве встигала Анжела Джолівна.

Уся шкільна команда була вже напоготові: Остап Валерійович чекав у вчительській кімнаті вістунку, тобто Парасину Павлівну; Ніна Силівна у формі прибиральниці чатувала там само. Геннадій Іванович цього разу стояв у коридорі, біля дверей учительської: щоб Парасина Павлівна могла здалеку гукнути йому про маршрут інспекторів, а він міг швидше переказати Остапові.

— Добридень вам, — привітався з гостями директор.

— І вам доброго дня, — побажала йому Анжела Джолівна.

Петро Бредович мовчки кивнув.

— Як почувається пан інспектор? — запитав Павло Панасович.

— Дякую, добре, — відповів Петро Бредович.

— Ви впевнені? — директор покосився на його лисину, що кольором тепер нагадувала більярдний стіл.

— Якщо ви натякаєте на мою голову, то забудьте. Це не те, про що ви подумали, пане директоре. Це — ідейне.

— Що ви маєте на увазі?

— Я записався до партії «Зелених».

— Буває, — з розумінням кивнув Павло Панасович. — Я в молодості теж. Теж кілька разів записувався. Точніше вписувався не туди, куди треба. Тільки я частіше носом або оком. То як — ідемо на урок?

— Аякже. Тільки не на фізкультуру.

— А куди? — поцікавилась Парасина Павлівна, що поруч з директором, наче спринтерка, стояла в позиції низького старту.

— А ходімо на урок до першого класу. Є ж у вас цього року першокласники.

— Скільки завгодно! — закопилив губу Павло Панасович. — Ге, Парасино Павлівно?

Але завучка вже стартонула у напрямку до вчительської.

— Знову праска? — підозріливо глипнув на директора Петро Бредович.

— Ні-ні, — заперечив той, — я думаю, що Парасина Павлівна просто вирішила перевірити, чи не дуже слизько натерли підлогу. Щоб ніхто, не приведи господи. Не впав, я маю на увазі. О, о, бачите, гримнулась, я ж казав.

— Оце правильно, — втішився Петро Бредович. — Можете поставити маленький плюсик, Анжело Джолівно. Ну, то ведіть, Павле Панасовичу. Подивимося на ваших першачків.

Цього разу Остапові довелося перебиратися в Ніну Силівну. А це, повірте, складніше, ніж просто вдягти спортивний костюм і кросівки. З жіночим одягом Остап ще зроду не мав справи. А тут мало того, що треба було вдягти спідницю, кофтину й панчохи, то ще ж обов’язково мусив нап’ялити на себе якусь стару перуку і окуляри. На додаток — ще й наквецяти помадою губи.

Бачачи, що вони знову не встигають, Парасина Павлівна терміново випустила Ніну Силівну в «навколошкільне плавання» коридорами. Але старенька вчителька спізнилася.

Вигулькнувши в потрібний коридор, вона побачила попереду себе спини перевіряльників. Вони, на чолі з директором, неухильно наближалися до дверей