Читати книгу - "Незбагненне серце, том 2, Ірина Вільде"

за Вашим словом і Вами. Так добре пам'ятаю, як «те» почалось: був червень, і я мала здавати партію румунської історії. Але в садку тої родини, де я була на «станції» (були Ви коли на Монастириську в Чернівцях?), цвіла пізнього гатунку черешня, була висока трава, і я, лежачи грудьми до неї, читала перший раз Ваші твори. За «хлопця» мала я тоді одного високого, анемічного юнака, що мріяв колись славним музикою бути. Це була прелюдія.

Я народилась в травні. На сам Великдень. І моя мама, що походить з знімщеної польської родини, розумна жінка з шляхетним профілем, завсіди каже про мене, що «айн зонтагскінд – айн глікскінд». А я досі не знаю, чи те, що мені сповняється все, про що тільки гаряче подумаю собі, можна щастям назвати? Якщо так – то я дуже щаслива. Інколи маю таке враження, що мною опікуються якісь добрі карлики, бо... заледве думка оформилась виразно у свідомості – вже сповнюється. Колись-колись я розкажу Вам, які мої мрії були щодо Вас. Колись. Добре? Вони одні, мабуть, не сповняться, і я подумала, що настав час, що в ньому навіть добрим карликам жити неможливо.

Посилаю Вам свою світлину, бо маю таке переконання, що Ви не знаєте, як я виглядаю. Той один вечір був завипадковий, закороткий й занепідготов- . лений, щоб Ви могли запам'ятати собі мене.

Світлину, як буде Вам зайва, відішліть мені назад.

Ах, «Скаменіла країна» – що це? Новела, нарис повісті? Ви пишете, «може, що іншого»? Чи я буду колись те читати, хоч би в рукописові? Наша начальна редакторка тепер аж в Румунії, й тому відповідь в цій справі прийде пізніше. Шеф-редактор є шеф-редактор. Скажіть тільки одне: чи пишете тепер що-не-будь? Страшенно залежить мені, щоб знати правду. Привіти, привіти, привіти...

ДО Б. І. АНТОНИЧА

19. II і 9. III. 1937 р.

Високоповажаний Пане Товаришу!

Дуже тішуся, що оце вдруге вже зустріло Вас таке відзначення. Страшенно закохана в Ваших поезіях. Та багато вмію «Вас» напам'ять. А вже Ваші метафори – ні, їм нема пари в нашій літературі. Щиро-щиро гратулюю, Товаришу! Була б дуже вдячна Вам (тільки, ради бога, не думати, що я тільки «тому» пишу до Вас), якби Ви хотіли написати щось про себе до «Світу молоді».

Мені особисто було б дуже цікаво, як (що значить «як»?) народжуються у Вас образи, бо з Вас більший маляр, як музик. «Весно – слов'янко синьоока!» Оце недавно мала я реферат про Вас і Ваші поезії. Якщо вірити людям, то я досить осіб навчила любити «незрозумілого» Антонича.

Багато гарних привітів.

Ірина Вільде (Дара Макогон) 6 квітня 1937 р.

Богдане, збентежив мене Ваш дарунок. Так збентежив, що я аж не знаю, як Вам подякувати за нього.

Так, Богдане, правду казала О. Кобилянська, що «поети й артисти творять поранкові душі», – Вашими поезіями впиваюсь, як музикою, і не може мені в голові вміститись, як хтось може їх не розуміти.

Я оце скоро відписала Вам, але помилилась в

адресі, й лист завернувся. Ми з чоловіком були обурені, як польська пошта може не знати, де живе Антонич. Хотіли б Вам зреваншуватись примірником «Б'є восьма», але я не дістала авторських примірників, себто дістала так мало, що вже їх не маю і нема де купити книжки.

Я чомусь рада, що Ви пишете тільки для вибраних, і так не дуже дбайте про «зрозумілість» [...]

* * *

Нас тут, в Коломиї, є цілий гурток Ваших сердечних приклонниць і поклонниць. Ваша «Книга Лева» ходить тут з рук до рук. Мушу оправити її, щоб мені не знищили. Як колись-колись напишете ще до мене, буду дуже тішитися. Люблю Вас, Богдане.

Сердечний привіт. Ваша Дара

ДО О. ОЛЕСЯ

[1938]

Дорогий Поете, з газет довідалася я, що Ви в цьому році святкуєте своє шістдесятліття. (Гете був багато старший від Вас, як останній раз залюбився). Водночас з тим ілюстровані газети принесли Вашу світлину, і от з неї я... не пізнала Вас. Ніколи не бачила Вас таким молодим. Поважно говорю. Наша остання зустріч — але, боже, я зовсім забуваю, що про ту нашу зустріч Ви, властиво, не вміли б ні слова сказати. А проте Ви говорили зі мною і на прощання подали мені руку. Так, мій дорогий Поете! В цьому місці нагадується мені одна строфа з одного Вашого вірша:

Урбані-келер, Урбані-келер —

не один я там випив трунок,

під «діх іх лібе», під поцілунок...

Але з нами справа виглядала трохи інакше. Треба вийти від одної основної правди: я була закохана у Вас. Не можу сказати, скільки вже років тривало те кохання. П'ять... шість... сім... не знаю. Досить того, що мені в той час було двадцять і один рік, і я засипляла й пробуджувалась з «З журбою радість обнялась»... Побачити Вас живим було для мене майже таким недосяжним, як... дістатись до Голівуду. Я мала витятий з котрогось там видання Ваш портрет у себе над ліжком, я знала всі Ваші любовні вірші напам'ять і мріяла про те, щоб колись... написати до Вас. Але до цього в мене не доставало відваги. Я боялась, що скажу Вам у листі забагато, і Ви не повірите ні одному моєму слову.

І раптово одного дня вістка, як би хто небо запалив: «Ви приїздите до Львова. І буде академія в Вашу честь. І будете Ви на ній. І Синенька співатиме. І хтось декламуватиме Ваші вірші».

Бідне моє серце, скільки шаленої праці мусило воно виконати за ті останні дні! Врешті прийшов той жданий вечір. Я навмисне взяла місце на балконі, щоб могти краще згори бачити Вас, але я не могла пізнати Вас. Стільки однакових голів (а з перспективи тільки голови бачила), що я не могла ніяк вгадати, котрий саме Ви.

На перерві зійшла я надолину. Ви ходили поміж своїми знайомими і вітались з ними. Я мусила мати дуже задивлену міну, коли Ви самі приступили до нічим не примітного дівчати (коло мене були ще дві мої товаришки) і, подаючи нам усім руку за чергою, сказали:

— Якби так тому двадцять літ так дівчата дивились на мене, то я розумів би... але тепер, бігме, не розумію...

Ви пожартували з нами й покинули нас. Вас розхапували Ваші друзі й знайомі, й Ви переходили від одного гурта людей до другого... А я все ще