Читати книгу - "Долина жаху, Артур Конан Дойль"

- Це все минуле, містере Дугласе,- спокійно мовив Шерлок Холмс,- а ми тепер хочемо почути про теперішнє.

- Почуєте, сер,- відповів Дуглас.- Можна мені закурити? Дякую, містере Холмсе. Ви самі - завзятий курець, як я пам’ятаю, тож повинні розуміти, що означає просидіти два дні без курива, коли маєш його під рукою, але боїшся, щоб тютюновий дим не виказав тебе.- Він притулився до каміна й запалив сигару, що її подав Холмс.- Я багато чув про вас, містере Холмсе, проте ніколи не сподівався, що зустрінуся з вами. Але перш ніж ви прочитаєте це,- він кивнув головою в бік паперів,- я ще дещо розповім вам.

Інспектор Мак-Дональд спантеличено дивився на Дугласа.

- Справді, це щось дуже химерне! - вигукнув він нарешті.- Якщо ви містер Джон Дуглас із Берлстонської садиби, то чиє ж убивство ми розслідували ці два дні? І звідки ви тепер вискочили, мов чортик з табакерки?

- О, містере Маку,- зауважив Холмс, піднявши з докором палець,- ви ж не схотіли перечитати цей чудовий опис прихистку короля Карла! Люди за тих часів майстерно переховувалися в криївках, а вони, послуживши одного разу, можуть стати в пригоді і вдруге. Я був певен, що ми відшукаємо містера Дугласа під цим дахом.

- Скільки ж ви морочили нас, містере Холмсе? - роздратовано спитав інспектор.- Як довго ви змушували нас марнувати сили й час на безглузді, як вам добре було відомо, розшуки?

- Я не морочив вас ані хвилини, любий мій містере Маку. Минулої ночі я про все здогадався. Але довести моє припущення досі було неможливо, отож я й запропонував вам з колегою відпочити. Скажіть-но, справді, що я міг іще зробити? Коли я знайшов у рові клунок з одягом, то відразу зрозумів, що вбитий - це не містер Джон Дуглас і що ми, напевно, бачили тіло велосипедиста з Танбридж-Вельса. Жодного іншого висновку дійти я не міг. Тоді я вирішив довідатись, де зараз містер Джон Дуглас, і подумав, що він, напевно, з допомогою своєї дружини та друга сховався в будинку, який має чудову криївку, а там збирається втекти.

- Так, ваша правда,- спокійно мовив Дуглас.- Я хотів вислизнути з рук вашого британського закону, бо не знав, яке покарання чекає на мене. Водночас я сподівався, що ті нишпорки, які натрапили на мій слід, загублять його. Знайте, я не зробив нічого такого, що змушувало б мене червоніти. Я ладен був повторити це ще раз. Ви самі про те судитимете, коли я скінчу свою розповідь. Ні, не треба попереджень, інспекторе. Я розповім вам чисту правду.

Розпочну не з самого початку. Початок тут,- він показав на в’язку паперів,- і ви побачите, який він химерний. Загалом усе було так: на світі є люди, що мають вагомі причини ненавидіти мене і віддадуть останній долар на те, щоб я опинився в їхніх руках. Доки живий я і живі вони, на цім світі для мене немає прихистку. Вони витіснили мене з Чикаго до Каліфорнії, потім вигнали з Америки. Лише тоді, коли я одруживсь і оселивсь у цій тихій місцині, я подумав, що мої останні роки проминуть спокійно.

Я ніколи нічого не пояснював дружині. Навіщо було їй про це знати? Адже відтоді вона не мала б ні хвилини спокою, життя її перетворилося б на вічну тривогу. Проте вона, мабуть, щось підозрювала, бо часом я прохоплювався якимось словом; але до вчорашнього дня, до того, як ви, джентльмени, побачилися з нею, вона нічого про це не знала. Вона розповіла вам усе, що було їй відомо,- так само, як і Баркер. Адже тієї ночі, коли це сталось, у нас не було часу для пояснень. Тепер вона знає все, і я вчинив би розумніше, якби сказав їй про це раніше. Мені, люба,- він узяв її руку,- важко було зачіпати минуле. Я хотів зробити так, як здавалося краще.

Напередодні цієї пригоди, джентльмени, я був у Танбридж-Вельсі й випадково побачив на вулиці чоловіка. Так, зовсім випадково, але я не міг не впізнати його. То був мій найлютіший ворог - той, хто полював за мною все життя, мов голодний вовк за дикою козою. Я зрозумів, що лихо близько, повернувся додому й приготувався зустріти його. Я знав, що мені доведеться захищатись самому. Ще з 1876 року по всіх Сполучених Штатах ходила слава про мою щасливу долю, і я був певен, що вона мене не покине.

Цілий наступний день я був насторожі, не виходив у сад - і слушно чинив: він би випустив у мене набій зі шротом раніше, ніж я встиг би побачити його. Коли підняли міст,- мені завжди було спокійніше, коли його піднімали вечорами,- я викинув цю думку з своєї голови. Я навіть уявити собі не міг, що він пробереться до будинку й чатуватиме на мене. Але коли я зазвичай обходив у халаті будинок, то відчув небезпеку, ступивши до свого кабінету. Напевно, в людини, що зазнала в житті чимало лиха,- а я зазнавав його не раз,- з’являється якесь шосте чуття, яке попереджає про нього. Чому я так гостро відчув це попередження, не скажу. Але наступної хвилини я помітив за шторою носаки черевиків.

У мене в руці була свічка, але крізь відчинені двері світила лампа з передпокою. Поставивши свічку на стіл, я кинувся до каміна, де на полиці лежав молоток. Тієї самої миті ворог стрибнув на мене. Я побачив, як зблиснув ніж, і вдарив по лезу молотком. Ніж випав з його рук і брязнув об підлогу. Він в’юнко, мов вугор, оббіг довкола стола й за мить витяг з-під пальта рушницю. Я чув, як клацнув курок, але встиг ухопитись за рушницю раніше, ніж він вистрелив. Ми відчайдушно боролись, ні на хвилину не ослаблюючи зусиль. Ослабити зусилля означало смерть.

Раптом у якусь мить приклад рушниці опинився біля мене. Не знаю, чи то я натис курок, чи, може, ми обидва потягли за собачку. Хай там як було, але два набої поцілили йому в обличчя. Поглянувши вниз, я побачив те, що залишилося від Теда Болдвіна. Я впізнав його в місті, впізнав тоді, коли він накинувся на мене, та зараз навіть його