Читати книгу - "Карафуто, Олександр Васильович Донченко"

— Е, облиште дурниці, — скривився капітан Лихолєтов. — Цього Хотту вже впізнали родичі. Він японський підданий, рибалка, і звуть його зовсім не Хотта. Ми вже маємо про це офіціальні документи.

— Вже сфабрикували?

— Вам з сином загрожує каторга. Так… років на двадцять, якщо…

— Ну?

— … якщо ви відмовитесь подати заяву про перехід у японське підданство. Коли вас турбує доля вашої родини, яка залишилася в СРСР, то…

— Ні, доля моєї родини мене не турбує, бо вона залишилася в СРСР. І відповідати на мерзенні ваші пропозиції не буду.

Штабс-капітан швидко переклав відповідь панові Куронумі. Начальник поліції щось коротко наказав. Лихолєтов поволі встав з-за столу і ззаду підійшов до геолога, відстібуючи на ходу кобуру револьвера.

— Це твоє останнє слово? — почув над собою Іван Іванович.

— «Твоє»? «Ти»? Дуже дивно! Коли пам'ять мене не зраджує, я ніколи ні з одним мерзотником не пив на «брудершафт».

Удар револьвером по голові оглушив Дорошука. Падаючи з стільця, наче в тумані, почув він голос Лихолєтова:

— Пам'ять тобі ми виб'ємо!

Удари чобітьми посипались на геолога.

Іван Іванович прийшов до свідомості від пронизливого холоду. Підвівся з кам'яної підлоги, на якій лежав зовсім голий.

«Коли ж вони здерли з мене одежу?» подумав і догадався, що довгий час був непритомний. Жодний промінь світла не проникав до геолога.

— Володю! — позвав Дорошук. — Володю! Ти — тут?

Звуки голосу без відгуку, без луни завмерли тут же, поряд.

Защеміло серце в тривозі за сина. Володю відірвали від нього. Звичайно, це зроблено з певною метою. Самураї знову щось вигадають, щоб фізично й морально ослабити людину і тоді вирвати в неї потрібну їм заяву.

— Ну, побачимо, — раптом промовив геолог, але звуки голосу знов заглухли біля нього.

Простягши руку, Іван Іванович ступив крок уперед. І відразу ж його пальці торкнулися холодної земляної стіни. «Та це ж якась яма, — подумав Дорошук. — Вони вкинули мене в розвідувальний шурф…»

Зуби в нього цокотіли від холоду, і він, кілька разів зробивши: вва-вва… почав розтирати тіло, щоб зігрітись.

Боліла голова, і щось липке потекло на шию — кров.

«А що ж вони зробили з Володею? Де він?»

Уявилося, що син, скривавлений і побитий, лежить десь у такому самісінькому погребі на холодній кам'яній підлозі. Раптом стало страшно, що син не витримає тортур, напише якусь заяву, згодиться на провокаційні вимоги поліції. Серце щеміло нестерпно. Іван Іванович віддав би зараз усе, що було в нього найдорожчого, аби тільки бути цієї хвилини біля Володі і шепнути йому кілька слів:

— Не здавайся самураям, сину, терпи. Пам'ятай, що ти — комсомолець…

Сам безпартійний, Іван Іванович дуже не любив себе так називати і в анкетах графу про партійність завжди заповнював так: «не в лавах партії». Проте до партії не вступав.

— Роки мої вже такі, що Кара-Кумів не перейду, — говорив він півжартома.

І ось тепер Іван Іванович зненацька пожалкував, що він не в партії. Стало навіть дивно: як це можна йому померти безпартійним? І чому це раптом спало на думку про смерть? Ну, звичайно ж, він тільки безпартійний. Хіба більшовик занепав би отак духом?

Десь за стіною почулися кроки. Щось зарипіло в темряві. «Двері відчиняють.» Бліде проміння освітило яму, тобто погріб, вогкі земляні стіни й кам'яну підлогу. До ніг геолога впав його одяг. Нашвидку вдягнувшись, Дорошук вийшов слідом за поліцаєм східцями нагору.

Чисте повітря наче штовхнуло в груди, і геолог ледве не впав. Поліцай обережно підтримав його і похитав головою, сказавши кілька слів японською мовою. В тоні голосу було співчуття. Іван Іванович глянув на свого вартового і побачив, що це не поліцай, а солдат з гвинтівкою.

— Я — Дорошук, — сказав геолог, тикаючи себе пальцем у груди. — Дорошук!

Солдат розсунув товсті губи в усмішці і показав на себе:

— Я — Сугато.

І враз щось голосно й сердито гукнув, узявши гвинтівку напоготів. Здивований з такої зміни, Іван Іванович глянув уперед і побачив знайомий будинок поліцейської управи. Вітерець ворушив білий прапор з багряним колом.

Той же знайомий пучок волосся на голому черепі в пана Інаби Куронуми зустрів Дорошука. Незмінний Лихолєтов був тут же.

— Як вплинула зміна клімату на шановного геолога? — спитав він.

Його довгов'яза гусяча шия витяглася назустріч. Іван Іванович мовчав.

— Здається, в льоху температура трохи нижча, ніж тут? — вів далі Лихолєтов. — І дозвольте спитати, чи ніяких нових копалин не знайшли?

І зненацька, з гуркотом відсунувши стілець, він закрокував по кімнаті.

— Є нова пропозиція пана начальника поліції, — провадив він далі іншим тоном. — Ділова, цілком ділова пропозиція.

— Дозвольте, я зроблю вам пропозицію, — перебив його гостро Дорошук. — Я вимагаю негайно відправити мене з сином у Радянський Союз.

— Саме така пропозиція і в пана Куронуми. Дати вам змогу поїхати в Росію. За ваше звільнення ми нічого не візьмемо, крім деяких, зовсім незначних відомостей про стан…

— Далі можете не казати. Ніяких відомостей я не дам.

— Нам зрозуміло, що змінити підданство — це питання, яке ще треба добре обміркувати. Тому ми хочемо обмежитися тим, що ви дасте…

— Я сказав, що нічого не дам.

— Ми не збираємось жартувати. Згадайте, що ваше становище безнадійне. В разі вашої відмови відбудеться суд. Ви ж не будете заперечувати, що екіпаж «Сибіряка»