Читати книгу - "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"

Прокричав він і про те, скільки часу вже сумлінно бореться за владу робітників, бідніших селян, похвалився, скільки вже розстріляв офіцерів і буржуїв, у тому числі й у Києві. Сказав, що походить із Дону, де російські офіцери забили його жінку та дитину. Відтоді він і нищить офіцерів, які трапляються йому на дорозі. Загрозивши всім, хто проти нової влади, він пообіцяв, що «не втече й сам Петлюра».

Нарешті авто з комендантом міста рушило далі — й люди з полегшенням зітхнули. Та чи надовго втішились вони? Адже насувалась ніч, якої нетерпляче чекали легіони «таваріщєй» — вони ж бо на Київ дивилися як на велику здобич.

Вийти з Педагогічного музею було не так легко. Артилерія «братів із півночі» добре пристрілялась і засипала район шрапнелями. Співали свої пісні смерті й кулі. Члени Центральної Ради стояли біля виходу з будинку Педагогічного музею та споглядали на поранене місто. Сутеніло. Зліва підносився чорний дим. За університетом червоніла заграва: то горів прибутковий будинок Грушевського на Паньківській вулиці. На вулицях ніби вимерло.

Ось в університет ударив гарматний снаряд, за ним слідом другий. Гриміло й у районі оперного театру. Більшовицькі шрапнелі раз за разом покривали колишній жіночий пансіон Левашової, де розмістився Військовий генеральний комітет. «І кожен раз, коли гарматний стріл пробивав стріху й вибухав на піддаші, залізна стріха здіймалась великим пухирем, а потім знову спадала. Вирватись із будинку Ради ніяк не можна було; довелось там сидіти й чекати».

У вестибюлі зосереджено походжав Микола Порш. Час од часу він знервовано вигукував, що серед військових керівників «нема тямущої людини», що військові відмовились прийняти його стратегічний план і через це, мовляв, дали більшовикам у руки багато козирів… І це жалівся військовий міністр!..

Член Центральної Ради Микола Ґалаґан таки ризикнув і, пригинаючись від кулеметних черг, рушив до свого будинку на Жилянській. Обкидувало його і мерзлою землею від розривів гарматних стрілен.

Мешканці будинку, де він жив, сиділи в підвалі, очікуючи завершення бомбардування. Лише Миколина теща поралася на кухні. Ґалаґан, взявши шклянку чаю, мовчки засів за «Історію Французької революції». А по стінах будинку, мов горох, торохкотіли кулі…

Уранці прийшла з лавки дівчина-служниця й сповістила, що Київ зайняли більшовики. Вони оточують квартали й роблять повальні труси…

— Вже й до нашого будинку доходять, — з якоюсь безтурботністю сказала вона.

«Коли застукають дома, буде кінець», — подумав тривожно Микола і кинувся до скрині шукати цивільне вбрання, бо досі ходив у військовому. Ледь встиг переодягтися, як червоноармійці зайшли на подвір’я.

Поцілувавши на ходу сина і дружину Ольгу, Микола притьмом вискочив із квартири. Але далеко не зайшов: на сходах сидів червоноармієць із типовою «кацапською» фізіономією. Був він озброєний до зубів: мав рушницю, револьвер, дві бомби, до того ж був оперезаний кулеметними стрічками. Щоб заговорити йому зуби, Ґалаґан вдав, що побоюється бомб.

— Спрячьтє лучше еті самия бомби, нєровєн час, упустітє, апасна вєдь.

— Нічяво, нє апасна, — кацапура був утішений, що дорослий чоловік боїться гранат. А він, сміливець, бач, тримає їх у руках. Та ще й бавиться ними.

— Лучше би спряталі всьо же… — Микола помалу просовувався сходами далі.

— Чаво прятать-то, ані бєз капсулєй… — сказав «воїн революції» і, демонструючи свою «удаль», почав підкидати гранати.

Микола, пройшовши ще кілька кроків, знову ніби з острахом мовив:

— Ви, ваєнниє, панімаєтє, что означаєт «бєз капсулєй», «с капсулямі», а нам, штатскім, ето всьо єдінствєнно… Спрячтє лучше.

Чи Микола виявився гарним актором, чи москаль — до нестями тупим, але небезпека минула. І пішов Микола містом шукати собі пристановища.

А тим часом червоний жах вже навис над Києвом. Сотнями розстрілювали старшин. Удень і вночі арештовували та вели кудись людей, звідки вони вже не вертались. Хапали на вулицях. Шукали вільних козаків, гайдамаків, членів Центральної Ради та міністрів. Розстріляли трьох лівих українських соціалістів-революціонерів, членів Центральної Ради, хоч вони були прихильниками «радянської влади». «Єдина причина була та, що вони були українці. Розстрілювали всіх, у кого знаходили посвідку на внесок до Українського національного фонду. Знущались із портретів Шевченка й, подібно до царських жандармів, палили українські книжки…»

Особливо багато киян було розстріляно в Маріїнському парку. Їх потім вантажними автомобілями звозили до великої трупарні військового шпиталю. «На подвір’ї, — описував член Центральної Ради Яків Зозуля, — я побачив п’ять, а то й більше великих куп мертвих тіл, скинутих з авто, як дрова… Я оглядав ті тіла, що годину тому були ще живі, і шукав знайомих… Було досить зимно; свіжа кров, що витікала з ран, здіймалася над купами густою хмарою».

Трупи лежали по всьому Києву. Така була плата за гуманізм, який виявив Симон Петлюра до побореного на якусь мить ворога.

З Києва треба було рятуватися втечею…

Але й у рідному Требухові, куди з пригодами таки дістався Микола, було неспокійно, бо більшовики скрізь шукали офіцерів. Довелося тікати і з дому — та ночувати в колишнього свого джури Нестора Демидовича…

Одного дня над Требуховом з’явились німецькі літаки. Стало ясно, що німці перейшли в наступ. Більшовики, що отаборилися в селі, почали похапцем продавати селянам за безцінь коней, сідла, вози, амуніцію. Кинувши зброю, пішли врозтіч, вдаючи з себе демобілізованих, що йдуть собі з фронту додому.

Микола наважився повернутися до Києва, який, за чутками, вже звільнили німці. На дорозі ніякого руху на було — все принишкло. Вже коли виїхали за Бровари, погонич показав пужалном поперед себе. Спинивши коня, тривожно вигукнув:

— Он німці йдуть!

Погонич у роки Світової війни був поранений — і якраз на німецькому фронті, й, певно, не міг уявити собі, що з німцями можна зустрітись і мирно розійтись. Ґалаґан наказав їхати далі, але дядько якось нерішуче поганяв коня.

Ось і німецькі кавалеристи. П’ять чоловік. Вони навіть оком не повели в бік підводи. За ними їхала чота, далі сотня,