Читати книгу - "Смерть в океані, Леонід Михайлович Тендюк"

гігантах-містах, — подумав я, — тісний мурашник людей, і ті, хто марить війнами, лихі й неситі, уже заносять руку, щоб спопелити світ. Лише такі крихітні суходоли, як Фунафуті, може, і врятуються від вселенської атомної пожежі».

Наївні сподіванки! І їм одразу прийшло спростування.

— А це що? — запитав я Сема Роулінза, показуючи на вирви, порослі травою.

— Ви що — не знаєте?

— Ні.

— То, містер, сліди минулої війни, — пояснив іхтіолог. — Влітку сорок третього американці захопили острови Елліс, і японська наземна авіація, база якої знаходилася на атолі Тарава з архіпелагу Гілберта, не раз спрямовувала свої удари проти Фунафуті. А он, зверніть увагу, за тими розкидистими панданусами — траншеї та рештки дротяного загородження. Ще далі — колишні казарми.

— І довго янкі товклися тут?

— Та довгенько. Втім — нехай про це краще розкажуть самі тубільці,— додав Роулінз.

Ми підійшли до Великої Хижини, коли сонце вже торкнулося обрію.

Хижина нагадувала старовинну українську клуню. Ось тільки стін не було, лише стовпи-підпори тримали дах.

На майдані біля неї вирував людський натовп. Помітивши нас, тубільці розступилися. Вождь Тонгіа запросив до «господи», в якій обабіч на циновках сиділи чоловіки й жінки, а перед ними стояла велика дерев'яна скриня.

«Мабуть, скарби — перли та інші коштовності», — майнув здогад.

Степан Очеретний, гідний своєї величі, як божок сидів посеред хижини. Він жестикулював, про щось розпитуючи тубільців. Пальцем показував на голову — і остров'яни хором відповідали:

— Улу!

Тицяв собі на очі — і у відповідь лунало:

— Мата!

Рука звалася ліма, серце — фоту, море — самі, човен — пао-пао, весло — фої. Ну, і так далі й тому подібне. Власне кажучи, з такою спритністю за вечір Степан міг би скласти полінезійський словник і на основі цього захистити кандидатську дисертацію, як її часом захищають наші мовники. Та лінгвістичні старання Очеретного перервав вождь. Він подав знак, і ті, хто сидів один проти одного, насторожилися.

— Тасі, луа, талу![20] — вигукнув Тонгіа.

Тієї ж миті кілька дерев'яних калатал опустилося на скриню.

«Ось тобі й коштовності!» — посміхнувсь я. Скриня виявилась звичайним бубном. Такі ж оманливі були й металеві балцанки, в яких, гадалося, тубільці тримають воду. Насправді це теж були «барабани». У них, як і в скриню, заходилися гатити темношкірі музиканти.

Під той акомпанемент фафіни й тені — жінки та дівчата — почали танцювати.

Чарівне, неповторне мистецтво загадкового, не знайомого нам народу!

Мене завжди обурює мавпування, сліпе запозичення чужого — нехай то буде одяг, музика чи література. Бо коли, скажімо, стародавній японський лірик Басьо, на батьківщині якого я недавно побував, у вірші — хокку — написав:

Рис шеретує бабуся. А поряд із нею — знак довголіття — Рясна буйноцвіть хризантеми,

— то його скупі слова-натяки й символи багато про що говорять душі японця. Ну, хоч би про те, що нить життя не обривається, навіть коли людина старіє, тому що на зміну віджилому приходить молоде, і цвіт хризантеми — то знак довголіття.

На зразок хокку, згадав я, почали писати й наші доморощені віршотворці — комунеліньки.

У полинову рясноцвіть зайшла Старенька, сивокосая бабуня — Бджола на неї, мов на сонях, сіла. Не дотяглась до соняха бджола — Між полинами згасла, мов зорина. На губи ранку — гіркота полинна.

Ці хокку, що спали мені на думку, написали два різні наші віршарі. Мало того, що вони запозичили і барви, й слова один в одного, — вони обікрали ще й великого японського лірика. А поезії — ні на гріш! Бо всі оті «бджоли», «бабусі», «гіркота полинна» — данина скороминучій моді, сліпе, бездумне мавпування.

«Самобутності нічим не замінити! — подумав я, спостерігаючи, як танцюють тубільці. — Первородство — душа й серцевина тієї неповторності. Форма ж, навіть бездоганна, але якщо вона запозичена, нагадує шкаралупу висохлого горіха, з якого вже нікому не напитися».

Справді-бо: ото була б картина, якби раптом остров'яни, відмовившись од своїх полінезійських танків, заходилися танцювати гопак або польку.

А вони танцювали, ніби творили поему. Сидячи, дівчата зводили над головою руки. Руки — крила, руки, які говорили замість уст… Ось вони розпростерлися, з тремтливими, мовби легкі брижі, долонями, — і кожен зрозумів: то пливуть човни, на яких рибалки вимахують веслами… Ось сплетені руки похитнулися з боку в бік — і здалося: хмарки пропливли над океаном.

Та дечого я все ж не зрозумів.

— Семене Івановичу, — звернувсь пошепки до Роулінза. — Ці порухи прекрасні, знадливі, але для мене вони — загадка.

— Все вірно, містер Васько, — так само тихо відказав іхтіолог. — То рухи-символи, і їх може збагнути лише полінезієць. Дивись, дивись уважно! — наказав.

Тим часом остров'янки, приклавши до грудей руки, ніби для молитви, почали стуляти долоні.

— Це знак злагоди й миру, — пояснив Роулінз. — А це — прихильності й шаноби, — показав він на простягнуті правиці танцюристок, з долонями тепер уже звернутими вниз.

Тричі прокричали: