Читати книгу - "Голова Дракона, Леонід Михайлович Тендюк"

— Ось воно де, живлення! — вигукнув, намацавши в ящику під бар'єром штепсель та увімкнувши його в розетку.

І мембрана відразу ожила.

— Говори, Васько!

Я натиснув на клавіш. Піднісши мікрофон до губ, заволав:

— Чао, Чао, Чао!

Але у відповідь ніхто не обізвався.

— Спробуй ще раз, — порадив Кім Михайлович.

— Ча-о-о… — як гумову нитку, розтягуючи ім'я макаки, повторив я. — Ча-о-о… Ка-пут… Ча-о-о…

І не зоглядівся, звідки до океанарію відразу примчали макаки. Обидві, і Чао й Капут.

— Злазь, Альфреде! — крикнув Кім Михайлович Зайцеві.— А ти, да Гама, командуй мавпами.

— Наказувати, нехай відкривають шлюзи?

— Не тільки шлюзи, — уточнив командир. — Треба викликати й ліфт з вершини гори, і вагонетку берегового метро.

— Ого! — зрадів я, — Тепер неодмінно гадам буде капут.

— Виконуй наказ!

— Єсть виконувати наказ! — відчеканив я і гукнув у мікрофон: — Чао, Кіагуаем! Кіагуаем!

Мавпа, до якої я звертався, скочила. І знову, як тоді, перекинувшись через голову, в одну мить досягла брили, яку Альфред хвилину тому марно штурмував.

Лапи м'яко й чіпко лягли на зазублини — довгохвостому скалолазу вертикальна стіна не завада, і макака опинилася коло пульта управління, на багатометровому виступі скелі.

— Кіагуаем! — ще раз вигукнув я пароль, за яким Чао повинна була відкрити шлюзи.

Та пароля, мабуть, і не треба було повторювати — наблизившись до щита, мавпа сама натисла на важіль. Він, хитнувшись, подався вперед. Шлюзи відкрилися, і вода гунула в розташовані внизу басейни.

— Нехай ллється, — сказав Кім Михайлович. — А ти тепер дай завдання Капутові.

Мавпа Капут, як слухняний собака, сиділа у мене біля ніг.

Щоб викликати з вершини Драконової Голови гондолу електроліфта, Чанг, пам'ятаю, говорив: сторожу Капуту необхідно подати сигнал — назвати слово «райгонубура». Пароль, повторений тричі, означав, що потрібна вагонетка з берега: вхід до метро відчинявся, і туди можна було вільно зайти.

Погладивши макаку, я без мікрофона, просто так сказав магічне для неї слово «райгонубура».

Зачувши пароль, мавпа здригнулася і, як і її колега Чао, полізла вгору, по протилежній стіні океанарію.

Я не хотів повторювати наказу, аж поки Капут упорається з гондолою ліфта. А вже тоді нехай викликає берегову вагонетку. Мавпа діяла вправно й блискавично: передні лапи лягли на важіль. Вона потягла його на себе. Контакт спрацював, кілька разів клацнуло, і на щитку закліпали червоні й зелені цятки — контрольні лампочки.

Гондола йшла з вершини. А тепер… Узявши мікрофон, я тричі повторив «райгонубура». Макака і цей наказ виконала сумлінно.

Отже, і гондола й вагонетка скоро прибудуть. Нам залишалося ждати. А потім, ох, потім… Принаймні кожен із нас вірив, що задум втечі пощастить здійснити без перешкод.

Якби-то все було так просто й легко!

Тримаючи в лапах важіль, макаки сиділи на верхотурі обабіч океанарію. Вони нагадували фігурки своїх довгохвостих родичів — лемурів, — вирізаних із сандала мавп, яких я одного разу бачив у вітрині антикварного магазину в Сінгапурі.

Я посміхнувся. Якщо залишуся живим, подумав, і вирвуся на волю, неодмінно виріжу з дерева скульптурну групу ось цих потішних «операторів» із затиснутим важелем у п'ятірні. Втім, до того омріяного часу ще так далеко.

Вода, не притихаючи, лилася й лилася. Потоки наростали. Хвилі лизали вже обвідний планшир басейну. Ще трохи — і вони гунуть через край, затоплять «узбережжя» — просторий майданчик між кабінами й океанарієм.

Крізь шумовиння виру долинув різкий металевий лязгіт. Я глянув угору. Брама горішньої печери, де ми недавно вовтузилися, відчинилась, і з неї вийшла розгублена, вкрай стривожена Лота. Босоніж, із розпущеним волоссям, зодягнена в одні лиш плавки-бікіні, дівчина, видно було, тільки-но з ліжка. Зчинений гамір її розбудив, і вона кинулася до своїх підопічних — людинориб і дельфінів.

Збігши гранітними сходинами на нижній майданчик, охоплена жахом від побаченого — мавпи за роботою, повінь, незнайомі люди, — вона, плутаючи англійські, французькі та своєї, мальгашської, мови слова, випалила:

— Vous — mpive de vahiny sambosetroka? Qu'est que vous do isi?[3]

Очі її кидали блискавиці, а блідість на смаглявому обличчі свідчила про розгубленість і відчай.

— Заспокойтеся, мадемуазель, — відшукуючи з малознайомої мені мови потрібні слова, якомога ввічливіше сказав я.

— Qu'est que vous do ici?[4] — перепитала дівчина.

— Мадемуазель, — граційно присів я перед нею, водночас показуючи на скелю з пультом управління. — Мадемуазель, як ви бачите, ми милуємося мавпами.

Із сказаного Лота зрозуміла, мабуть, лише «мадемуазель». Це її трохи заспокоїло. Вередливо відкопиливши припухлі губи, за якими сяйнула білизна зубів, красуня запитала:

— Etes — vous francais? De Paris?[5]

— Що вона лепече? — втрутився в розмову Альфред.

— Помовч, невігласе! — гримнув я. — Діалог наш тільки починається.

І — до Лоти:

— Non, mademoiselle, je ne suis pas de la France.