Читати книгу - "Великий день iнкiв, Юрій Дмитрович Бедзік"

— Як тебе звати, хлопче? — спитав його доброзичливим тоном Крутояр.

— Я не можу сказати вам імені, сеньйоре, — відповів індіянин не змінюючи пози.

Юнак, очевидно, збагнув, що потрапив до людей, які не бажають йому зла, і трохи заспокоївся. Крутояр говорив із ним по-батьківському спокійно, розважливо, привітно посміхаючись у свої пишні вуса. Олесь стояв перед ним і з захопленням ловив кожне слово.

Індіянин, певно, не позбавлений тонкого природного розуму, зрештою не втерпів і скупо посміхнувся. Його насторожене лице проясніло, темно-брунатна шкіра ніби посвітлішала.

— Ви не вб’єте мене? — перепитав він і, помітивши на обличчі Крутояра підбадьорливу посмішку, показав рукою на “Віргінію”. — Там сеньйора… Убита сеньйора…

— Сеньйора жива, — заспокоїв його Крутояр.

— Де сеньйора?

— Вона лежить у каюті. Її поранили, вона спить.

— А сеньйор Джіордані? Я чув, як вони стріляли…

Індіянин потягся рукою до професора. Він хотів знати всю правду. Що сталося з сеньйором?

— Його вбили.

Юнак недовірливо глянув на професора. І раптом замкнувся в собі. Більше не питав ні про що, став байдужий і чужий.

Тоді Олесь узяв індіянина з дитячою простодушністю за руку і сказав:

— Ходім, арекуна, я дам тобі їсти.

Олесева сердечність, мабуть, зачепила в серці юнака якусь живу струнку. Між молодим індіянином і радянським хлопчиком одразу ж проліг невидимий місток довіри.

— Я не арекуна. Мої люди арекуна, — сказав він, простуючи за Олесем.

Той підвів його до свого гамака і дістав з-під подушки надкушений шматок коржа. Індіянин, мов голодне вовченя, уп’явся зубами в маніоковий хлібець.

— Я не скажу свого імені, ти не питай, — бурмотів він.

І знову з-за лісу виповзла грозова хмара. Блискавиці кресали небо, і на вилицювате обличчя індіянина падали сині відблиски.

Крутояр схилився над Бунчем, який сидів у глибокому плетеному кріслі.

— Індіянин ніколи не скаже свого імені незнайомому, — пояснив він, витираючи хустиною шию. — Індіяни вважають, що, назвавши своє ім’я, вони віддають іншій людині часточку своєї душі.— Професор уважно подивився на хлопця. — Але мене хвилює інше. Він мусить щось знати. Треба тільки заспокоїти його, збудити в ньому почуття довіри.

Сонце знову вибилося з-за хмар, і в ту ж мить, ніби пробуджена його прямовисним промінням, над рікою знялася зграя пташок Лелеки, ібіси, чайки…

Дивної краси видовисько заполонило мандрівників… Скрізь були птахи. Тисячі птахів. Птахи черкали крильми по воді, птахи закривали сонце, голубінь неба, увесь світ.

І Олесь, не втримавшись, закричав на повний голос:

— Як чудово!

Індіянин теж посміхнувся і, ніби підлещений захопленням свого нового друга, мовив протяжно:

— Чу-до-во!

Олесь глянув на червоношкірого. Той уже доїв коржа і з пожадливістю голодної людини висипав з долоні в рот останні крихти.

Олесь поліз під подушку і витяг звідти невеличкий шматок риби.

— Бери, — простягнув він юнакові. — Я бачу: ти дуже зголоднів.

Тубілець ковтнув слину, озирнувся на всі боки, ніби хотів, пересвідчитись, чи ніхто не стежить за ним, й обережно взяв рибу. Але природна сором’язливість змусила його опустити шматок донизу.

— Тумаяуа не хоче їсти, — ніяково промовив він. — Тумаяуа віддасть рибу білолицьому братові.

Олесь із захопленням винахідника, який домігся нарешті бажаною ефекту в своєму механізмі, закричав:

— Тумаяуа! Ха-ха-ха! Тебе звати Тумаяуа! А мене — Олесь! — Він схопив розгубленого туземця за плечі й радісно підскочив. — Ти — Тумаяуа, а я — Олесь. — Тумаяуа! Тумаяуа!

Індіянин посміхнувся. Те, що він виказав своє ім’я і цим порушив священну заповідь свого племені, мабуть, вже не турбувало його. Хлопчик у ніжно-голубій сорочці остаточно заполонив його душу.

До індіянина підійшов Крутояр.

— Послухай, Тумаяуа, — промовив він обережно. — Ти будеш нашим другом, ми будемо твоїми друзями. Хочеш?

Тубілець випростався і підняв гордовито голову. Вороняче волосся рівними пасмами спадало йому на плечі. Очі його світилися привітністю і добротою. Але свою дружбу він оддавав білим естрангейро як великий дар. І їхню дружбу приймав як рівний. У виструнченій позі його, в соколиному погляді темних очей світилось неприховане почуття самоповаги.

— Я буду вашим другом! — промовив він твердо, ніби виносив комусь суворий вирок. Приклав до грудей обидві руки і швидко опустив їх донизу.

Знову пішов дощ. Від грімниці стогнало небо. Висока пальма на березі гнулась до води, наче оплакувала свою самотність.

І тоді серед монотонного шемрання крапель мандрівники почули голос капітана Паб-ло. Він ніби линув з густих джунглів.

— Пожежа! На “Віргінії” пожежа!

Всі збіглися до капітана. Він стояв украй розгублений. З його капелюха стікали дощові патьоки. Пабло безперестану хрестився.

— Гляньте, сеньйори. Хай захистить мене свята діва Аточська — вийшов я на ніс, коли це щось як бабахне на тій клятій “Віргінії” — і дим з трюму. Гей, Сільвестер! Швидше відчалюй!

З “Віргінії” й справді валив дим. Очевидно, всередині суденця шаленіла пожежа.

Страх наддав Пабло рішучості. Він прожогом кинувся в рубку і наліг на стерно.

Дощ розсікав дим, шматував його, притискав до води. Зрідка руді пасма напливали на “Голіаф”, і тоді здавалося, що пожежа вже перекинулася на його палубу.

Фернандо стояв біля правого борту й підбирав линву.

“Голіаф” почав обережно, заднім ходом відпливати на середину ріки, лишаючи біля берега палаюче судно. Зустрівшись на одну ніч, кораблі розлучалися навіки. Поволі