Читати книгу - "Григорій Квітка-Основ'яненко"

Квітчиних повістей: цілковиту покору людини Божій волі. «Філософія Квітки, – як тонко запримітив колись Василь Бойко, – це філософія колискової пісні, щоб спало дитя без журби і турбот». І ця «філософія колискової пісні» віддзеркалює самісіньке єство старої української духовної традиції. Мабуть, якраз тому Квітчина «Маруся» така суголосна не лише переважно мінорній українській народній пісні, але й нашій старій літературі. Пригадаймо хоч би сповнену молитовного трепету картину вранішнього пробудження природи на початку повісті: «Схаменулась травонька, як скропила її небесна росочка; піднялись стеблинки, розпукались цвіточки і, порозівавши ріточки свої, надихали на усю долину таким запахом, що, почувши його, забудеш про усе і тільки, здихнувши, подумаєш: „Боже милосердний! Отець наш небесний! І усе се, що тільки є на землі, у воді, під небесами, се усе ти тільки по єдиному милосердію своєму для чоловіка сотворив єси? А він, сеє мізернеє созданіє, ся билина, ся пиль і порошина, чи він же тобі благодарить?“.» У цих рядках виразно вчувається і прикметне для старого українського письменства величання Творця, і свідомість людської мізерності супроти нього (людина ж бо, як казав Сковорода, – «cinis, umbra, nihil»[24]), і благоговіння перед довершеністю й красою Божого творива, схоже на те, що його бачимо, наприклад, у «Перлі многоцінному» фундатора української «філософії серця» Кирила Ставровецького: «Поглянь-бо, чоловіче, на ті великі й дивовижні дари, що дав їх тобі Господь Бог. Чудовне та розцяцьковане зорями небо – покривало твоє. Пресвітле сонце – світильник у твоєму домі, а місяць міряє та показує тобі час. Вітри ж бо і гріють тебе, і прохолоджують. А земля – твоє підніжжя та скарбниця, та ще й турботлива мати, що носить тебе на своїх раменах. Вона годує тебе, немовби своїм молоком, усілякими розкошами й солодощами…». Може, якраз у цьому й криється секрет майже магічного впливу Квітчиної «Марусі» на душу простої української людини. Свого часу, читаючи селянам «Марусю», Борис Грінченко не без подиву спостеріг, що їхнє сприйняття цієї повісті посутньо відрізняється від його власного. «Те, що мені здається сентиментальним, чого не бува в житті, – писав він у книзі „Перед широким світом“, – те вони вважають за прикмети ідеалу, і се робить їм намальований образ ще кращим, ще ріднішим і ближчим до серця». Те саме казав також Іван Манжура. «Спостерігаючи за тим, як народ читає різні „метелики“, – ділився він своїми враженнями з Миколою Сумцовим, – я запримітив, що симпатичні твори, наприклад, Мордовцева „Дзвонарь“ і „Салдатка“, так само як оповідання Марка Вовчка тощо, при читанні навіюють на справжній народ мало не сон. Тим часом оповідання Стороженка та Квітки зворушують слухачів, примушують їх сміятися й захоплюватись». Недаром мало не всі Квітчині українські повісті та оповідання («Маруся», «Конотопська відьма», «Мертвецький великдень», «Салдацький патрет», «Сердешна Оксана», «Добре роби – добре і буде», «От тобі й скарб», «Козир-дівка», «Перекотиполе», «Пархімове снідання», «Купований розум», «Підбрехач») виходили «метеликами» для народу.

«Марусю» та інші елегійні Квітчині повісті історики літератури не раз пробували розглядати в рамках естетики сентименталізму, маючи на думці те, що Квітка-Основ'яненко талановито зукраїнізував поширений в європейській літературі XVIII ст. жанр сентиментальної повісті. Ще Микола Петров у 1884 р. казав, що «Квітка на манір Карамзіна брав сюжети своїх повістей із життя нижчих та середніх станів, наділяючи своїх героїв та героїнь піднесеними, шляхетними й ніжними почуттями…». Мабуть, найбільш чітко такий погляд висловив перегодом Агапій Шамрай. Мовляв, Основ'яненко змодифікував у «специфічних обставинах українського побуту» жанр сентиментальної повісті, який, зародившись в Англії (пригадаймо хоч би низку творів Семюела Річардсона: «Pamela, or Virtue rewarded»[25], «Clarissa, or The history of a young lady»[26], «The History of sir Charles Grandison»[27]), швидко набув популярності в усій Європі та знайшов відгомін на російському ґрунті у творах Миколи Карамзіна, Федора Еміна, Петра Шалікова й інших. А вже звідти, зі значним запізненням, сентиментальна повість приходить і в Україну. Вплив сентиментальної повісті на Квітку, каже Шамрай, – цілком очевидний і виявляється, по-перше, у прикметній сюжетній схемі (нещасливе кохання двох молодих людей); по-друге, у пануванні стражденної жіночої постаті (недарма Павло Филипович свого часу назвав Квітку «поетом жіночої душі»), тоді як, приміром, у творах романтиків панує сильний чоловічий характер; по-третє, у надзвичайній чулості персонажів, адже «Маруся чи Галочка накидають швидше на панночок, а не на простих дівчат». Очевидно, такі присуди доводилося чути й самому Квітці. Принаймні Анна Григорівна у вересні 1839 р. писала до Плетньова: «Чому ви гадаєте, що Галочка – неземна істота? Далебі, мені шкода, що ви думаєте, ніби в простому побуті не буває благородства душі й високих почуттів! Можу вас запевнити, що Галочка існувала і що тепер є в тому місці, де вона жила, люди, котрі розповідають про її розум та красу стільки похвал, що вона навіть у піснях збереглася…». Зрештою, і Шамрай відзначав, що Квітка-Основ’яненко далеко краще за Карамзіна знає реальне життя. Може, і справді, як казав Василь Бойко, Квітчина «Маруся» – то «реальна повість ідеальних характерів, ідеальної природи людської». Так чи ні, сам Квітка вважав себе реалістом. В одному з листів до Плетньова він спеціально наголошував на тому, що його «Маруся» та інші повісті «написані з натури, без жодного прикрашання й відтушовування». Крім того, Квітці навряд чи подобався сентименталізм. Так, у повісті «Украинские дипломаты» він іронічно змальовує коло читання провінційної панночки Пазіньки, де зринає не лише, скажімо, яка-небудь геть забута на сьогодні «Кароліна Ліхтфілд» Пауліни Ізабелли Монтольє, але й знаменита «Памела» метра сентименталізму Річардсона. А ще Квітка часом добряче-таки шкилював із суто сентименталістських кліше. «…Та й пишуть, і друкують московську нісенітницю, – писав він „по-козацькому“ до Тараса Шевченка, – як яка разляпушка вбивалася об своєму бахурові або як якийсь живжик одурив джинджигилясту панянку, що боялася і на людей дивитись, а тут… треба колиску дбати… Ось таке усе пишуть, – звісно, москаль: він по своїй вірі так і пише». А вже зовсім пародійно звучить тирада Квітчиного Євстратія М’якушкіна – графомана, що хоче задля втіхи публіки «брязнути» чимось «ніжним, sentiment’альним»: «А яка ж буде моя героїня Деньдроніада, так диво, розкіш, любо-дорого глянути; її обранець, чи то пак, „любчик“, буде Келюваліан, хлопець по-своєму неповторний: утілена чулість,