Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

«Я ввесь 1918 рік, – продовжує автор цитованих споминів, – ходив з важкою образою в житті, з думкою, що міщанство, міряючи мене своєю міркою, не допускає навіть думки, що людина має вищі насолоди в громадській творчости, ніж переживання влади. І хотілось дати доказ, що я не міщанин. Я відмовився від вступу в Директорію, вірючи до останнього моменту в перемогу, успіх нашого діла. Хай собі Швець чи А. Макаренко покуштують влади і Петлюра разом з ними! Можливо, що в їхньому житті нема инших вищих переживань і радостей… Приймати участь у великому ділі, багато робити, з нічого зробити щось – в цьому є насолода і справедлива гордість самим собою: я пережив це в повній мірі під час небезпечної роботи по організації повстання. А тепер можна і назад стати, від близької справи не одходючиї Це була головна причина моєї відмови вступити в члени Директорії. Другою причиною була та, яку я заявив голосно. Третьою – та, про яку я нишком сказав Янкові», – такими словами завершив цю частину своїх споминів один з лідерів українських есерів Микита Шаповал.

«Швеця, – свідчив далі М. Шаповал, – я запропонував до Директорії просто через те, що не було другого кандидата. Янко відмовився через свою малу політичну освіту, він рішучо не підходив до цієї ролі. А Швець, хоч я його й не знав з особистого і політичного боку, опріч того, що він син селянина і член Селянської Спілки та нашої партії, але він був «професор». Іншого кандидата взагалі не було. Я був доброї думки про його особисті прикмети, як людини освіченої і коректної, товаришської, але й це потім стало під сумнівом».

Ще одного члена Директорії, Макаренка, Шаповал охарактеризував так: «він приймав близьку участь в підготовці справи між залізничниками, це в моїх очах було цінним, і я був певний, що його вибір буде корисний. Потім мені самому було жаль на безпринципність, запобігливість його перед дрібними людьми во імя популярности і т. д. Видно, що в житті йому доводилось переживати роль, хоч би фіктивну – “доброго чоловічка”, що він занявся цим і [в] Директорії. Політичних здібностей не виявив».

«Не мав ніякого діла в підготовці повстання і Андрієвський, – признавався Шаповал. – Його ми всі, і я в тім числі, знали дуже мало. На засідання перед виборами до мене кілька разів підходив О. Макаренко, голова самостійників-соціялістів, і просив Припяти до Директори також і їхнього кандидата, називаючи при тім Андрієвського. Я О. Макаренка знав давно, вважав за соціяліста, патріота і порядну людину, то його рекомендація, як провідника партії, мала свою вартість. Оскільки я міг помітити потім, вибір Андрієвського був рішуче невдалим. <…>Геть підозріння, особисті смаки, симпатії та антипатії! Аби справу було зроблено. Не однаково, чи Швець, чи Винниченко, чи Андрієвський, чи п'ятий, десятий? Кожний українець – “харош чоловік”. Наші успіхи і неуспіхи – все мусимо поділити по-товаришському, не про себе ж дбаємо. Кожний «Директор» буде, як був товаришем, разом діло робитимемо».

Така констатація не є якимось там публіцистичним перебільшенням. Це – тверде переконання її організатора Микити Шаповала. Повністю цитата має такий вигляд:

«Це не важно нарешті – хто буде в Директорії. Директорія – тимчасовий повстанський політичний орган: заберемо Київ, скличеться народне представництво, Директорія дасть звіт і піде собі в одставку. Ніхто з чесних українців, обдарований довіррям, не буде зловживати, бо всі українці чесні, милі, гарні люде…»– пояснював сам собі і нащадкам Шаповал. І вів далі: «Я й досі дивуюсь тим своїм настроям – сантиментального довірря до всіх страждущих, а за таких я вважав всіх українців. Чому? Не знаю… Я так ненавидів весь час міщанство, пошлость, рабство українофілів, так вишукував скрізь і картав, а тут якась дивна добрість і довірря!

Петлюра, Швець, А. Макаренко і Андрієвський попали в Директорію несподівано навіть для їх самих. До самого моменту виборів ніхто про це навіть і в голови не покладав. Тільки про Петлюру ми напередодні чи що якось поговорили з Винниченком, ночуючи останню ніч разом в нашій добрій схованці у В. Петрушевського. Але така вже судьба їх: “без драки попасть в большіє забіяки”. Андрієвський потім зкомпромітував себе заговорщицтвом проти Директорії, пияцтвом та безлабурним поведениям. Швець і Макаренко дали себе вивезти за кордон, щоб стати «директорами» в готелі. Маленькі, хоч по-своєму і чесні, може, люди…

Так було вибрано Директорію…

Коли Директорію було вибрано, ми, цивільні, почали прощатися, щоб Директорія з військовими людьми розробили план близчих, негайних заходів. Винниченко сказав мені: – Глядіть же, Микита Юхимович, помагайте справі й далі – ми будемо працювати, як і працювали, разом. – Я підтвердив свою заяву і погодився прийняти, якщо мені щось доручать. Рішили завтра виїздити до Білої Церкви. Винниченко обіцяв повідомити про виїзд і про чергову роботу. Я пішов ночувати на Гоголівську, до доброї своєї приятельки – письменниці Галини Ж-би. Там мене уже чекала моя дружина. Я їй сказав двоє слів: “вибрали Директорію. Я вільний”».[103]

Надаймо слово й іншому провідному учаснику події, першому голові Директорії.[104]

«І отут треба відзначити одну (не приціпіяльну,