Читати книгу - "Сатирикон-XXI (збірка)"

кишені джинсівки носовичка. Немов прочитавши його думки, Самчук не став повертати в той бік, а перетнувши автотрасу, погнав під гору, лишаючи середній спеціальний учбовий заклад ліворуч. Шлойма ще встиг зауважити постаті студенток на лавках під вербами навколо навчального закладу. «На „дєвочок“ задивляєшся!» — любила примовляти в таких випадках Оксана. Від згадки про дружину клубок тривожних відчуттів-передчуттів знову заворушився десь під дихалом, у яке, на диво, під час бійки так ніхто й не потрапив.

Ще одна брама, яка закривала в’їзд до симпатичного яблуневого садочка, чекала на них уже відчиненою. Вартовий в уніформі, але без погонів і жодних розпізнавальних знаків чи емблем, лише махнув Самчукові — проїзди! Між яблуньками пролягала пряма й рівнісінька, як струнка, асфальтована дорога в один ряд без жодної колдобини-вибоїни, з акуратно підведеними вапном бордюрами. «Що це? Якась лікарня? Судячи з охайних корпусів і сходів, оснащених пандусами для інвалідних возиків, це й справді міг бути якийсь медичний заклад… Дивно, тут, за цим парканом я ніколи не бував, хоч і прожив у місті практично все своє життя… Там далі, понад здолбунівською трасою — станція юних натуралістів, ще далі вже й місто кінчається, переходить у Новий Двір, а тут…»

Уазик спинився перед одним з пандусів, не з фасаду, а з тилу. Вхід був службовий, але маленька табличка, прикріплена коло дверей, повідомляла: «Ровенский обллеч-санупр. Корп. 1. Приёмное отделение. Посторонним вход вопрещён». Двоє медиків чоловічої статі з довгим візком-каталкою на коліщатах чекали на них одразу за дверима, в глибині просторого холу.

Самчук допоміг Шлоймі вийти з уазика й увійти в хол.

— Лягайте, лягайте, так нада. — Він підштовхнув Шлойму до каталки й мало не силоміць вклав його, щоправда, ногами вперед. Тому санітари, перш ніж везти хворого, мусили розвернути каталку, від чого стеля з білими казенними плафонами крутонулась на 180 градусів і в животі в письменника легенько замлоїло. Його м’яко повезли коридором, застеленим лінолеумом. Ззаду і зверху пропливали плафони, якісь одвірки, розчинені навстіж двері, вікна… Шлойма раптом відчув, що він кудись відпливає…

— У нього сотрясєніє… — почув він над собою і, розплющивши очі, побачив, що похило напівсидить на білому тапчані з закасаним правим рукавом. Лікар в окулярах саме наготував шприца і нахилився до хворого. Передпліччя пронизав легкий, але пекучий біль. Проте він швидко вщух, а разом з ним і всі інші болі — в голові, в животі, у спині.

— Потрібна томограма мозку. Зараз я подзвоню на томограф. — Лікар за столом біля вікна почав накручувати номер. Самчук, який теж сидів біля столу, навпроти лікаря, дивився на Шлойму майже співчутливо. На столі перед ним лежали речі з кишень Шлойминої джинсівки — паспорт, гаманець, пачка сигарет, запальничка, закривавлений носовичок і складаний кнопочний ніж з гарною набірною ручкою, куплений у трьох мешканців міста Ровно, обласного центру СРУ, за десять гривень з додатком тілесних пошкоджень середнього ступеня тяжкості. Сама джинсівка висіла на спинці стільця.

— Ало, Лєна! Щас тобі привезуть потєрпєвшого. Мужчина, сорок два повних года. Там може буть перелом основанія черепа, то ти подивись вніматєльно. Нєсколько раз прокрути його. Харашо? — Лікар, не дочекавшися відповіді на своє доволі риторичне запитання-твердження, трохи потримав перед обличчям слухавку, з якої тоненько сочилися короткі гудки, й поклав її на важелі. — Ви будете сопровождать чи тут підождете?

Останнє запитання стосувалось Самчука, і що той відповів, Шлоймі розчути не вдалося. Солодка дрімота розливалася тілом, усі предмети навколо набули приємних, милих обрисів та забарвлень. Ось чудовим дивним тьмяним смарагдом сяють лапаті листки похиленого фікуса у кутку на повороті коридору, яким його везуть. Яка приємна, яка ніжна ця світло-блакитна побілка на стелі, з ледь помітними тріщинками, схожими на письмо, якийсь неземний алфавіт… Ці підведені олійною фарбою панелі, потріскані одвірки — один, за ним невдовзі другий, третій. Двері за вами зачиняються, коридор уже скінчився, пішли якісь переходи, зали, кімнати. Над одвірком промайнуло перевернуте табло «Не входить!» Нарешті каталка спинилась. Обличчя санітара схилилось над ним.

— Злізайте, зараз прийде оператор томографа. Ідіть, ложіться сюда.

Металевий стіл, вкритий цератою майже тілесного кольору, своїм узголів’ям спрямовувався в центр великого подвійного металевого кільця, з якого в певних місцях виходили дроти й губились десь під стелею. Невисока табуреточка-підніжка стояла під столом, і в кутку тулився білий тапчан, точна копія того, на якому він сидів у попередньому кабінеті. Заточуючись, виставивши руки наперед, письменник Ецірван ходою сомнамбули підійшов до тапчана і приліг. Санітар вийшов, чути було, як за ним гупнули двері. Крізь напіврозплющені повіки Шлойма бачив, як оператор томографа увійшов (чи, може, увійшла?) в ті ж самі двері. Заскреготів засув (який тут ще засув? це ж не рентген-кабінет! хоча — хто зна…), потім по підлозі захляпали капці-шльопанці. Ну так, видно, жінка перевзувається на роботі, щоб не кутуляти на високих підборах. Постать у білому підійшла зовсім близько і спинилась, нахилившись над ним.

— Ну що, больной? Шо у вас проізошло?

Шлойма сукупністю зусилля фізичного і зусилля волі розплющив очі якнайширше. Над ним, короткозоро примружившись, нахилялось обличчя чергової операторки комп’ютерного томографа Бляшаної Олени Ігорівни.

— Привіт, Обля! — всміхнувся Шлойма, спираючись на лікті у спробі сісти. — Скільки ж це ми не бачились?

* * *

— А ти повіриш, я знала, що ми колись-таки ще зустрінемося. — Обля дістала з кишені халата окуляри в тонкій оправі й одягла їх, від чого зробилась не старшою, а навпаки. — Ти як себе взагалі почуваєш? — Вона знову нахилилась і зазирнула Шлоймі в очі. — Тебе одразу дивитися, чи, може, я чай поставлю? — Вона ще сильніше примружилась, і її обличчя набуло виразу лаборантки, яка розглядає аналіз у мікроскоп.

— Давай чай. — Шлойма підвівся похитуючись і пошкутильгав услід за нею до сусідньої кімнатки-передпокою, в якій на столі з надбитого широкого горла літрової колби стирчав солідного розміру кип’ятильник. Він сів на оббитого картатою тканиною стільця, спробував закинути ногу на ногу й скривився від болю — по коліну й нижче коліна йому таки добряче влучили. Подивився праворуч, у вікно, але всі три скла були забілені олійною фарбою десь на