Читати книгу - "Віртуалка"

тримав у собі запах ванілі, обличчя старанно виголене, аж не вірилося, що то він сам, втупившись невидющим поглядом у низько підвішене дзеркало (навіщо сліпому дзеркало?), виводив гострим лезом по своєму обличчю. Зачіску Рудольф мав також завжди ідеальну. І хоча одна із наших дівчат колись працювала перукаркою і зараз завжди виручала нас, наводячи марафет на наших головах, він ніколи не віддавав своє лискуче каштанове волосся під владу її ножиць.

– Волосся і одяг, – хиркав він, – це єдине, що наближає мене до подоби людини.

І саме тому його зачіска коштувала вісімдесят євро за півгодини сидіння в іменитого іспанського перукаря!

Гер Каперманн, незважаючи на зашкарублі покручені пальці та жовті відстовбурчені, схожі на крила жука нігті, все ще побренькував на гітарі й мріяв стати актором. Ніколи не переставав вірити у долю. Усі його розповіді починалися театральною школою, до якої він колись ходив прищавим підлітком, і закінчувалися задивлянням у майбутнє, у котрому він виконував усі головні ролі у найпрестижніших фільмах крутих режисерів, окрім того, що він вербально дозволяв дублерам виконувати за нього трюки, визнаючи, що з таким горбом, як у нього, не скочиш із чотириметрової стіни.

Тоні, незважаючи на його паскудний, мордований хворобою та безвихіддю характер, Рудольф був сильним чоловіком. Він із усіх сил боровся за життя. Випустивши нарощені в страху перед темним, мов підземелля, майбутнім пазурі, він дряпався гладкою, мов скло, стіною нагору до поставленої ним цілі – звестися на ноги і… стати актором.

Старожилка Банні, зверхньо пирскаючи, казала, що раніше він вірив в інше. Його денним сновидінням колись були очі, на котрих зараз він уже поставив хрест. Оті його карі пристрої зору, які колись показали йому справжні барви життя. А ще він мріяв прокинутися одного разу, взяти фарби і, підійшовши до вранішнього перламутрового берега, намалювати картину. Він казав, що хотів би змалювати оту неозору оксамитову далечінь, котра починалася із закінченням гарячого піску, там, де берег цілував солоні, переповнені різнокольоровими рибками води Середземного моря.

Я сама кілька разів вивозила його до пляжу Сон Мол. Він дуже нервував і вищав, мов місячне порося, коли я, докладаючи великих зусиль, штовхала його візок аж до води. І там брала його крихке сорокакілограмове скоцюрблене тільце, одягнуте в футболку та білі широкі штани, клала його, мов тих діток, що граються пісочком під наглядом щасливих мамочок, біля самого краєчку моря, там, де вода, навіть якщо накочувалася хвиля, не сягала і тридцяти сантиметрів. Він міг подовгу сидіти нерухомо, не звертаючи уваги на співчутливі перешіптування переважно німецькомовних туристів, що засмагали під термоядерним сонцем, лежачи так тісно одне біля одного, що здавалося, пляж уже більше не може вмістити жодного відпочивальника. Вони лежали, сиділи, грали в теніс чи пірнали з трубками, цмулили сангрію з пластмасових відерець, оте улюблене майоркійське пійло, непоспіхом втягуючи її до рота кольоровими, довжиною в метр, трубками.

Гер Каперманн своєрідно насолоджувався морем, то по-дитячому плескаючи занімілими та атрофованими від багаторічного сидіння ногами, то набираючи пригорщі мокрого піску, даючи можливість хвилям вимивати його з покривленої долоні. Я ніколи не знімала з нього штани на пляжі – він соромився показувати іншим свої ніжки-патички без єдиного м’яза.

Ще одним ударом долі для Рудольфа були його нирки, котрі уже двадцять років як перестали функціонувати. Я взагалі вперше у житті про таке чула! Звідки мені було знати, що бувають люди, котрі не ходять до будуару справляти малу нужду. Я думала, що зміни його обличчя: то одутле і кругле, то запале і висохле – наслідки таємного вживання алкоголю. Правда була набагато жахливішою. Каперманн був пацієнтом діалізу. Тричі на тиждень крізь набряклі від сотень проштриків вени на обидвох руках, проганяючи кров через звивисті черв’яки трубок, із нього, мов із підвалу насосом, витягували зайву рідину.

* * *

Тоні, ти можеш собі уявити, як то – майже нічого не бачити? Я, наприклад, ні. Не повіриш, та я кілька разів навіть плакала через нього. Так, саме так, ревіла, вимкнувши всі системи веб-кам, слухаючи його прокльони о четвертій ранку.

Суки, кричав він зазвичай, бляді, волав наш інтелігент із ідеально зав’язаною краваткою, той, що прочитав усього Шекспіра і Толстого, спати мені не дають (це стосувалося всіх нас), засрані пси (це ті, що поодиноко дзявкотіли на вулиці в майоркійську спеку), обісцяні жебраки… І так далі і в такому, ні, навіть ще гіршому дусі. Щодо собак та гера Капер-манна, то це була тема, говорячи про яку всі мої колеги і навіть незворушний Руперт заливалися таким густим, мов сльозоточивий газ, сміхом. Мені було по-людськи шкода його, бідаку, чия нервова система зробилася такою нестійкою, що реагувала на будь-які звукові подразники вереском.

– Аааааа!!!! – відразу репетував одягнутий з голочки каліка, щойно бодай один собака несміливо дзявкнув десь за вікном. – Проклята скотина! Застрелю тебе! Аааа!!!

Хоча, ніде правди діти, це і справді виглядало смішно. Не встигав Рудольф замовкнути, як у відповідь знову озивався іспанський сірко. І так майже до безконечності. Доти, доки богобоязкий курець гашишу та нюхальник кокаїну не починав плаксиво, скрививши по-дитячому губи та по-стражденному зсунувши чорні дашки брів, прохати Всевишнього:

– Боженьку, Господи мій рідненький… Допоможи мені… Я не можу… Я не можу сам… Я занадто слабий. Дай мені сили… вбити цього пса.

Можна тільки уявити, який рев сміху здіймався над нашим будинком. А пан Рудольф тим часом не вгавав.

– Боже, – верещав він, – забери мене від цих сук! Аби очі мої їх більше не бачили!

Він нас то любив, то ненавидів, хоча вночі, не маючи змоги заснути (безсоння чи завелика доза кокаїну?), ненавидів усіх. Хоча й не дивно, що він не міг спати. Передрімавши все післяобіддя, переглянувши, тобто переслухавши, два-три фільми на DVD– пристрої (плеєр у нього був настільки малим, що його екран можна було б накрити однією долонею справжнього чоловіка, для того домашнього міні-кінотеатру не те що Рудольфові знадобився би кращий зір, а навіть мені), він карався вночі безсонням, засинаючи тільки попід ранок. Мене ніколи не переставав дивувати той факт,