Читати книгу - "Сполохи [Літературна критика та есеїстика]"

Залишаючись наскрізь модерним, письмо Оксани Максимчук випромінює світло традиції, але не в банальному розумінні передання звичних, завчених сюжетів та штивних ритуальних поз; її письмо нерозривно пов’язане з першочасом, емануючи з першоджерел поетичного мовлення (яке там, у глибинах, виявляється і сакральним, і чуттєвим). На цей феномен звернула увагу також Юлія Стахівська, один із перших критиків «Ловів»: «…такий герой діє у сакральному дочассі, домі мови, у внутрішньому колі споглядання: вагітний Наркіс і вагітне його відображенням озеро. В Оксани Максимчук традиція, культурний background проглядає крізь кожен текст, на скелет міфу вкотре одягнено інші ошатні форми, зв’язок не порушено». Можна тільки здогадуватись, яким буде подальший шлях письма Оксани Максимчук, однак уже тепер ясно, що він і надалі сам визначатиме себе, приваблюючи все нових і нових шанувальників ґеніальних орфеївських обов’язків.

Слова є подіями. Для нас, вихованих серед письма, це твердження здається неправдоподібним. Хоч усе ще неважко уявити, що слово має магічну силу, але так направду, на кожен день, ми більше не зустрічаємося зі словами-енергіями. Створені письмом, ми сприймаємо слова як предмети. Як етикетки явищ. Або товарні знаки. Ми сприймаємо їх насамперед як написи. А написів не кладуть до серця з метою збереження. Навіщо зберігати те, до чого завжди можна повернутися і перечитати? Тому ми пам’ятаємо тільки дороговкази, тільки знаки і карти — але не краєвиди. Наші серця залишаються порожніми. У той час, коли наші очі гинуть від перевтоми, вуста ціпеніють від німування. Форма сучасної поезії значною мірою витворена поглядом. Адже так направду, на кожен день ми маємо справу з писаною поезією. З поезією, яка свідомо чи ні, але розірвала зв’язок з усними джерелами. Все рідше зустрічаються вірші, побудовані як ціле, вірші від початку створені для зберігання в серці. З усіма отими невинними хитрощами мнемотехніки — з алітераціями і асонансами, з римами і рефренами. Від повноти серця говорять вуста. Коли серце порожнє — насичуються очі. Люди атомізованого суспільства, люди — фраґменти колишньої усної дійсності, ми віддаємо перевагу довільному читанню і ексклюзивним інтерпретаціям, фраґментам, розрахованим на множинність асоціативних пов’язань. Розгортаємо поетичну збірку, кидаємо погляд, вихоплюємо фраґмент, привчені вже до того, що цілого смислу взагалі не варто шукати. Адже автор — один із нас, розщеплених письмом. Автор літер, а не слів.

Тому, коли на очі трапляються «Розмови з Богом» Богдани Матіяш, нам стає трохи не по собі. Наші очі не знають, що їм робити. Розмови? Так, у певному розумінні розмови є творами — але усними. З Богом? Ну, це взагалі… До якого виду літератури віднести ці тексти без жодного розділового знаку — хоча, з іншого боку, хіба справжні розмови мають розділові знаки? Легка гносеологічна паніка, викликана зустріччю з нерозпізнаним літературним об’єктом, ущухає тільки тоді, коли перестаємо сприймати книжку Матіяш власне об’єктом. Тоді, коли перестаємо читати її, помилково, за звичкою витрактувавши літери як письмо. Тільки тоді, коли починаємо прислухатися до сказаного, падають засвоєні з дитинства типографічні упередження до слова і ми нарешті розуміємо, що слова тут — діються.

Слова діються і діють. Жінка говорить до Бога, однак її мова не є мовою молитви або теології. Саме так, як Богдана Матіяш розмовляє з Богом, мати говорить зі своєю дитиною, зовсім не маючи на меті повідомити їй важливу інформацію. Небо синє, каже вона, трава зелена. Або ось так:

Але, як і у випадку з дитиною, мовлення до Бога стократ істотніше за банальну передачу інформації. Адже його магічним завданням є значно священніше: навчити говорити. Розмови з Богом передбачають відповідь; вони домагаються її, вони її благають, вони не можуть бути монологами, зверненими в ніщоту. Взагалі це дуже дивно, коли жінка вчить говорити Того, Хто Сам є Словом — і слова Подателем. Так починає розвиватися основний сюжет цієї невеличкої книжки, драматична діалектика стосунків із мовчанням і мовленням, незбагненна, містична любов до Того, Хто більше, ніж є, хоч Його на позір нема. Поза будь-яким сумнівом, цей твір могла створити тільки глибоко релігійна людина; але ось іще одна несподіванка: мова Богдани Матіяш майже цілковито вільна від конвенційних релігійних форм. Звичайно, якщо добре прислухатися, можна розрізнити ледь чутні відлуння євангельських цитат: «а тепер залишіть мене а тепер дайте мені піти а тепер скажіть мені що тут не всі стомлені і обтяжені і я вам не повірю» — проте, основне послання «Розмов з Богом» полягає не в трансляції традиційних релігійних змістів, а у видобуванні їх з немислимо близьких матерій, скажімо, з відрази до зоопарків, з дощентної емпатії в долю полонених звірят — і у свою власну долю бути смертною істотою. Читаючи Матіяш, ми вдячно довідуємося, що наші звичні почуття і стани — втоми, нудьги, тривоги, ба навіть неписьменності! — можуть бути станами релігійними, так само, як оцей неперевершено тонкий гумор: