Читати книгу - "На далеких берегах"

Вася тихенько підкрався до вагона, розстебнув сумку й вийняв свій пиріг. Та не встиг одійти від вагона, як побачив перед собою іншого німця — плечистого, смаглявого унтер-офіцера. Німець пильно дивився на юнака. І Вася зрозумів, що він загинув… Тепер його вб'ють, закатують… Унтер підійшов до хлопця й суворо наказав йому йти за ним. Вони відійшли кроків п'ятнадцять од залізничного полотна, й унтер звернувся до Васі добірною російською мовою:

— Як тебе звати, малюк?

— Вася, — здивовано відповів хлопець.

— Твоїх батьків убили німці? — спитав унтер.

Васиних батьків справді вбили німці, але чому унтер нагадав йому про це? Хлопець був збитий з пантелику. Унтера він бачив уперше, а той розмовляв з ним так, ніби виріс на Смоленщині, по сусідству з Васею. Він знав чимало подробиць з Васиного життя. Раптом унтер сказав тихо, проникливо:

— То як же ти можеш працювати на німців?!

Ех, і відповів би Вася йому! Він сказав би, що працює з задоволенням, бо партизани одразу ж висаджують у повітря все збудоване Васею і його товаришами, а заразом відправляють на той світ і німців. Та Вася мовчав і сторожки поглядав на унтера. Дивний це був німець. «А може, він усе це навмисне? Щоб я виказав себе?» подумав Вася і вирішив обмежитись запитанням:

— Мені можна йти працювати?

— Іди, — сухо сказав унтер-офіцер.

Вася пішов. Потім він довго роздумував, чи не готував йому унтер якусь пастку, і хтозна — може, завтра Васю повісять або розстріляють на очах у всіх, як це часто роблять з полоненими, коли вони відкрито протестують проти табірного режиму.

Та наступного дня їх знову повели на роботу, і знову до Васі підійшов унтер. Він непомітно підсунув хлопцеві хліб з маслом. Хлопець не взяв.

— Візьми, Васю, — сказав унтер.

Васі здалося, що голос його затремтів. Хлопець збентежився, узяв хліб і сховав його в кишеню.

— Ти не ховай, їж, — ласкаво сказав унтер. — А то знову однімуть.

Вася почав їсти. Унтер уважно дивився на нього з-під припухлих повік.

— Васю, а Смоленськ визволений, — тихо промовив унтер.

Васине серце знову закалатало.

— Тобі не хотілося б повернутися додому? — спитав унтер у юнака. І Вася відчув у його голосі щось своє, рідне. Ні, унтер не був схожий на німця. Та Вася все-таки поглядав на нього недовірливо.

— Ти їж, Васю, їж і слухай мене.

Вася хитнув головою.

— У вас є хороші хлопці?

У Васі мимохіть вихопилось:

— Є!

Було в цьому унтерові щось таке, що примушувало вірити йому. Погляд і голос якийсь особливий — ніби Вася не раз уже чув його. Рухи в унтера спокійні, впевнені, а лице вольове і також якесь знайоме. Бувають такі обличчя, які бачиш вперше, а здається, що ти знаєш цю людину давно. В очах унтера Вася читав тугу, близьку до його туги. Тугу за батьківщиною. Слова, голос, погляд унтера змушували Васю тягтися до нього швидше серцем, ніж розумом… Але форма, яку носив новий Васин знайомий, форма німецького унтера насторожувала…

І, вигукнувши: «Є!» Вася замовк, вирішивши, що сказав зайве.

— Ну гаразд, іди працюй, — спокійно мовив унтер.

Вася пішов, стривожений ще більше, ніж раніше. На третій день унтер знову з'явився. Цього разу Вася сам підійшов до нього, і вони одійшли далеко вбік. Унтер-офіцер старший чином за наглядача, і тому їм ніхто не заважав. До того ж, як дізнався згодом Вася, в унтера був документ, що засвідчував його службу в німецькій розвідці.

— Васю, — почав унтер, — я… — він ще раз пильно подивився на хлопця і вже сміливо сказав: — Я радянський.

— Це був Мехті! — стиха вигукнула Анжеліка.

— Так, це був він. І ти не уявляєш, Анжеліко, як мене схвилювало оте слово — радянський! У мене підкосилися коліна, я опустився на землю й заплакав. Не пам'ятаю, щоб я коли-небудь так плакав. Сльози котилися і котилися з моїх очей…

Унтер назвав своє справжнє ім'я і попросив Васю домовитися з іншими хлопцями, на яких можна було покластися. Він хотів допомогти їм втекти до місцевих партизанів…

Усі, з ким Вася домовився про втечу, до ранку й очей не зімкнули. Перед кожним із них поставала картина рідної землі. Хотілося тихенько заспівати! Та всі мовчали… Був листопад, розвиднялося пізно. Вони з нетерпінням чекали світанку. Нарешті розвиднілось. Уночі партизани висадили в повітря віадук через яр, і полонених повели туди. Унтер-офіцер прийшов до віадука. Вони побачили його ще здалека. Ось він підступив до наглядача, дістав з кишені якогось папірця й гордовито простяг йому. Наглядач перебіг очима папірець, потім обернувся до робітників. Вася зрозумів, що то був їх список. Наглядач почав вигукувати прізвища. Серед тих, кого зачитував наглядач, були тільки прізвища хлопців, про яких Вася говорив унтерові. Вони кидали роботу й підходили до наглядача. Потім їх вишикували, і наглядач, скрививши тонкі губи, сказав:

— Пан унтер-офіцер поведе вас на іншу роботу. Працювати добре!

Унтер наказав робітникам іти за ним. На околиці міста він посадив їх у трамвайчик фунікулера. Трамвай привіз табірників в Опчину. Унтер-офіцер повів їх далі. Всю дорогу він мовчав. Мовчали й вони, іноді кидаючи один на одного тривожні, запитальні погляди.

Ось унтер-офіцер зупинився перед дівчиною, що сиділа на лавочці біля воріт. Дівчина, мабуть, когось чекала і знічев'я в'язала узорчаті шерстяні шкарпетки. Вона непомітно моргнула унтерові, й той пішов далі. Потім уже Вася не раз зустрічав таких дівчат по навколишніх селах і збагнув, що вони і сидять, і в'яжуть неспроста. Група опинилася перед невисоким, довгим муром. Унтер завів їх у двір. Тут, край глибокого урвища, стояв низенький будинок з плоским дахом… Мур був складений з великих кам'яних плит. Відчувалося, що й будинок, і мур простояли вже немало років. Крізь кам'яні плити муру пробивалася