Читати книгу - "Ходіння по муках"

Ось заколивалась і розійшлась на обидва боки завіса. На естраду вискочив маленький японець з трагічними зморшками, і замиготіли навколо в повітрі барвисті кулі, тарілки, факели. Даша подумала:

«Чому Катя сказала — прости, прости?»

І раптом наче обручем стиснуло голову, спинилося серце. «Невже?» Але вона труснула головою, зітхнула глибоко, не дала навіть подумати собі, що — «невже», і подивилась на сестру.

Катерина Дмитрівна сиділа на другому кінці столу, така стомлена, сумна й гарна, що у Даші очі налилися слізьми. Вона піднесла пальця до губів і непомітно дмухнула на нього. Це був умовний знак. Катя побачила, зрозуміла і ніжно, повільно усміхнулась.

Годині о другій почалися суперечки — куди їхати? Катерина Дмитрівна попросилась додому. Микола Іванович говорив, що як усі, так і він. А «всі» вирішили їхати «далі».

І тоді Даша крізь поріділу юрбу побачила Безсонова. Він сидів, поклавши лікоть далеко на стіл, і уважно слухав Акундіна, який з напівзжованою цигаркою в роті говорив йому щось, різко креслячи нігтем по скатерті. На цей літаючий ніготь Безсонов і дивився. Його обличчя було зосереджене і бліде. Даші здалося, що крізь гомін вона почула: «Кінець, кінець усьому». Але зараз же їх обох затулив товстопузий татарин-лакей. Підвелись Катя і Микола Іванович, Дашу гукнули, і вона так і залишилась, уколота цікавістю і схвильована.

Коли вийшли на вулицю, — несподівано бадьоро й солодко війнуло приморозком. В чорно-ліловому небі палали сузір’я. Хтось за Дашиною спиною промовив із смішком: «Страшенно шикарна ніч!» До тротуару підкотив автомобіль, ззаду, з бензинового гару, виринув обшарпаний чоловік, зірвав картуза і, пританцьовуючи, відчинив перед Дашею дверцята мотора. Даша, входячи, глянула — чоловік був худий, з небритою щетиною, з перекошеним ротом, і весь трясся, притискаючи лікті.

— З благополучно проведеним вечором у храмі розкоші і хтивих утіх! — бадьоро крикнув він хрипким голосом, спритно підхопив кинені кимось двадцять копійок і салютував драним кашкетом. Даша відчула, як по ній дряпнули його чорні люті очі.

Додому повернулися пізно. Даша, лежачи на спині в постелі, навіть не заснула, а задрімала, наче все тіло у неї відібрало — така була втома.

Раптом, застогнавши і стягаючи з грудей ковдру, вона сіла, розплющила очі. У вікно на паркет світило сонце… «Боже мій, який жах був тільки що?!» Було так страшно, що вона мало не заплакала, а коли опам’яталась, — виявилось, що забула все. Тільки в серці залишився біль від якогось огидного страшного сну.

Після сніданку Даша пішла на курей, записалась складати екзамен, купила книжок і до обіду справді жила суворим, трудовим життям. Але увечері знову довелося натягати шовкові панчохи (вранці вирішено було носити тільки нитяні), пудрити руки і плечі, зачісуватись. «Зробити б на потилиці скрутень, от і добре, а то всі кричать: роби модну зачіску, а як її зробиш, коли волосся само розсипається». Словом, була мука. А на новому синьому шовковому платті виявилась спереду пляма від шампанського.

Даші раптом стало так шкода цього плаття, так шкода свого пропадаючого життя, що, тримаючи в руці зіпсовану спідницю, вона сіла і розплакалась. У двері сунувся був Микола Іванович, але, побачивши, що Даша в одній сорочці і плаче, покликав дружину. Прибігла Катя, схопила плаття, гукнула: «Ну, це зараз зійде», — покликала Великого Могола, яка з’явилась з бензином і гарячою водою.

Плаття відчистили, Дашу одягли. Микола Іванович згадував чорта в прихожій: «Адже прем’єра, панове, не можна спізнюватись». І, звичайно, в театр спізнилися.

Даша, сидячи в ложі поруч з Катериною Дмитрівною, дивилася, як рослий мужчина з наклеєною бородою і неприродно розширеними очима, стоячи під плоским деревом, говорив дівчині в яскраво-рожевому: «Я люблю вас, люблю вас», — і тримав її за руку. І хоч п’єса була не жалібна, Даші весь час хотілося плакати, жаліти дівчину в яскраво-рожевому, і було прикро, що дія не так повертає. Дівчина, як виявилось, і любить, і не любить, на обійми відповіла реготом русалки і втекла до мерзотника, білі штани якого мелькали на другому плані. Мужчина схопився за голову, сказав, що знищить якийсь рукопис — справу його життя, і перша дія закінчилась.

В ложі з’явилися знайомі, і почалася звичайна, квапливо-збуджена розмова.

Маленький Шейнберг, з голим черепом і бритим пом’ятим обличчям, що ніби весь час вистрибувало з твердого комірця, сказав про п’єсу, що вона захоплює.

— Знову проблема статі, але проблема, поставлена гостро. Людство повинно, нарешті, покінчити з цим проклятим питанням.

На це відповів похмурий великий Буров, слідчий в особливо важливих справах, — ліберал, у якого на різдво втекла жінка з власником скакової конюшні:

— Як для кого — для мене питання розв’язане. Жінка бреше самим фактом свого існування, чоловік бреше з допомогою мистецтва. Статеве питання — просто мерзота, а мистецтво — один з видів карного злочину.

Микола Іванович зареготав, дивлячись на дружину. Буров вів далі похмуро:

— Птиці настав час нести яйця, — самець одягається в барвистий хвіст. Це брехня, бо природний хвіст у нього сірий, а не барвистий. На дереві розпускається квітка — теж брехня, принада, а суть у бридкому корінні під землею. А найбільше бреше людина. На ній квітки не ростуть, хвоста у неї нема, доводиться орудувати язиком; брехня подвійна й огидна — так звана любов і все, що навколо неї накручено. Речі, загадкові для панночок у ніжні літа тільки, — . він скоса глянув на Дашу, — в наш час — цілковитого отупіння — цією дурницею займаються серйозні люди. Еге ж, Російська держава хворіє на нестравність.

Він з катаральною гримасою нахилився над коробкою цукерок, поколупав у ній пальцем, нічого не вибрав і підняв до очей морський бінокль, що висів у нього на ремінці через шию.

Розмова перейшла на застій у політиці і реакцію. Куличок схвильованим шепотом розповів останній двірцевий скандал.

— Кошмар, кошмар, — швидко промовив Шейнберг.