Читати книгу - "Привид Чорного острова"

— Послухайте мене, містере Джон. Я тут людина стороння. Але як можна шукати скарб цілих п'ятнадцять років і не знайти його досі? Коли ви шукаєте, то, напевне, знаєте, що саме й де воно лежить. Чи не так?

— Знаємо. Дуже добре знаємо, — вимовив Джон. — І ти тепер знаєш, тому й пропоную тобі стати моїм компаньйоном. Скільки візьмеш процентів, коли той скарб знайдемо?

Олесь здивовано стенув плечима, розвів руки і ніяково всміхнувся:

— Я вас погано розумію, сер. Що я мушу взяти?

— Годі клеїти дурника. Ти все добре розумієш. Пропоную тобі двадцять процентів. Фред матиме тридцять, а мені половина. Згоден?

— Мені нічого не потрібно, сер. У мене одне бажання — швидше вибратися звідси.

— Тату, він згодний, — сказала Мері.

— А ти не вплутуйся у чоловічу справу, — злісно вимовив Джон і, звертаючись до Олеся, запитав: — Ну то як?

— Я на всі ваші пропозиції згодний. Хоч не вірю в той скарб. Вас хтось жорстоко обдурив.

— Гаразд. Я розповім тобі все. Ось вип'ю ще дві чарки і розповім. Ти також повіриш…

Весна сорок п'ятого. Війна наближається до кінця. Радянські війська нестримно женуть ворога на захід, їхній кидок такий стрімкий, що союзники навіть розгубилися, а поки отямилися, то росіяни вже сягнули Ельби.

Американська розвідка дізналася про те, як фашисти, знаючи про неминучість поразки, вивезли з фатерлянду багато золота й цінностей, награбованих у народів Європи. Та й розвідка розшифрувала навіть таке донесення абверу: карту, на якій визначено місце, де сховані скарби, буде доставлено на південь Італії. Машина з нею виїде о дванадцятій дня з мисливського будинку в квадраті двісті вісімдесят.

Офіцер Джеррі Вуд одержав наказ включитися в операцію, діяти тихо, без зайвих пострілів, щоб не сполохати ворога і не дати йому можливості замести слід або знищити карту. Офіцер розвідки взяв із собою найсильнішого в частині солдата Джона Сміта, і вони вирушили.

Автомашина, яку в частині називали «ластівкою», зовні була собі самою звичайною. Насправді ж її міцно закуто в броню, до того ж — озброєно кулеметами, з яких можна було вести круговий обстріл місцевості. «Ластівка» мала велику швидкість, була слухняною, чутливою до шоферових рук.

Джонові Сміту не вперше доводилося сидіти за кермом «ластівки». Він управно вів машину по лісовій дорозі, а тим часом Джеррі Вуд, який мовчав лише уві сні, на всі боки проклинав своє начальство:

— Начхати мені на їхні карти і на цю свинячу війну. На біса вона мені? Уяви, Джоне, сьогодні в мене побачення з чарівною Діаною. Ти її не знаєш? Ну й добре. А вони мене на операцію призначили. Діана ж нудитиметься без мене. Ти можеш мене зрозуміти?

— Так, сер, можу. Але ви марно хвилюєтеся. Повне місто офіцерів.

— Помовч!

— Слухаю, сер.

— Помовч, кажу!

— Слухаю, сер, — засміявся Джон Сміт. Він знав, що Джеррі Вуд ніколи не карає солдатів.

— Помиляєшся, Джоне. Діана мене ні на кого не проміняє.

— У вас кохання, сер?

— Ну, звичайно. Тільки фронтове…

Асфальт несподівано обірвався. Джеррі Вуд поглянув на карту і наказав їхати далі. Довелося стишити хід машини. «Ластівка» не дуже звикла до баюр. Не встигли проїхати якихось два кілометри, як по боках машини задріботіли кулі.

— Стріляй, Джоне. Тільки б на міну не налетіти. Від цих паскудних фашистських свиней усього можна чекати. Стріляй!

Джеррі Вуд натис на кнопку, і дуло великокаліберного кулемета випнулося вперед. Черга з кулемета була вчасною — обоє помітили, як два солдати в чорних мундирах есесівців упали край дороги. Гранати лишилися в їхніх руках.

— Свині! — вилаявся офіцер. Знову глянув на карту Джеррі Вуд.

— Десь тут отой клятий будиночок. Його, певне, пильно охороняють, коли й на дорозі виставлено пости. Як гадаєш?

— Напевне.

— Та ми ще й спізнюємося. Зараз уже дванадцять, якраз має виїхати машина. Де той свинарник клятий? — Джеррі Вуд пильно дивився навкруги, але марно — будинку ніде не було. — А що, коли їх там ціла сотня?

— Здадуться. Адже їм капут.

— Ти ж не знаєш, чого ми їдемо до них?

— Знаю. Карту потрібно доставити полковникові.

— Цікаво. Яку карту?

— Точно мені не відомо. Шеф наш має таку горлянку, що й на тім світі чути. А я стояв біля дверей.

— Коли чув, то прикуси язик.

— Слухаю, сер. Можу навіть відкусити.

— Ти все жартуєш. Поглянь, он будинок. Кілька постатей метушилися біля дверей. На стовпі висів білий прапор. Машини ніде не було видно.

— Не зупинятися! Натискуй!

«Ластівка» рвонулася вперед. Солдати, що мирно стояли біля будинку, вхопили зброю і почали стріляти. Але вже було пізно. Машина зникла за гущавиною дерев.

— Одну пастку минули, — з полегшенням сказав Джеррі. — Пильно дивися вперед. Ми їх наздоженемо. Може, ми встигнемо захопити їх і я ще побачу сьогодні мою милу Діану? Як гадаєш, Джоне?

— Побачите.

За якихось півгодини «ластівка» вирвалася знову на шосе. Вдалині Джон помітив машину.

— Як гадаєте, вони? — запитав офіцера.

— Напевне. Тепер уся надія на тебе. Наздогнати!

— Не втече! — сказав Джон. Він був певний, що такої машини, як «ластівка», на світі немає.

— Поглянь, поглянь. Вони відчули, що ми хочемо наздогнати. Свині! Не розуміють, що втекти не вдасться.

Довга кулеметна черга полетіла навздогін фашистам. Але жодна куля не вцілила, фашисти не лишалися в боргу. Кулі задріботіли по броні.

— Наддай газку! Мені б трохи ближче. Тоді поцілю, — прохав Джеррі.

Відстань між машинами катастрофічно зменшувалась. Джеррі ще почекав кілька