Читати книгу - "Знахідка на все життя"

— Ось вони сидять переді мною. Це ви, тарасівські натуралісти. На ваших ділянках ми будемо створювати нову пшеницю. І ви, діти, не лише спостерігатимете за тим, що робитимуть учені, але й самі, своїми руками й розумом вирощуватимете новий сорт пшениці. Раніше я мріяв назвати цей сорт «Золотим вусанем», але тепер, бачу, слід змінити назву.

— Сорт — Тарасівська! — вихопилася Оленка.

— Тарасівська, Тарасівська! — захоплено скандували слухачі.

— А що це за малюночок? Я в жолуді знайшов, — раптом спитав Славко вченого і подав йому шматочок папірця.

— О! Це девіз охмарських хліборобів, — вигукнув Іван Федорович. — Малюнок: на тлі сонця — силует руки. Символ плідної спілки сонця і праці людської! — Промовець на мить урвав розповідь, щось обмірковуючи. — Отакий девіз і нам не завадить! — додав він.

— Дивовижного жолудя я все ж повертаю Славкові. Це його знахідка, і я певен — на все життя!

Вперше Славко й Оленка поверталися зі школи разом.

— А ти справді здивував світ, — мовила тихо дівчина.

…Нащадки тарасівських комунарів крокували по смарагдово-зеленому килиму, а до них горнулися трави й чагарі, і сонце пригорщами кидало їм під ноги золоте проміння…

Пізньої осені сорок третього року азовський рибалка Тарас Вертипорох повертався до рідних Деркулів: Радянська Армія звільнила Приазов’я.

Ще на початку війни, коли фашистські війська вдерлися на Приморську рівнину, азовці, котрих в армію не взяли, на човнах подалися через море на Кубань. Рибалки гадали: побурлакуємо якийсь тиждень, а там і додому — пожене Червона Армія чорну нечисть. Насправді довелося рибалкам до Каспію прямувати, бо ворог і на Кубань прийшов.

На плечах мандрівника старенька куртка з цупкого брезенту, на ногах — стоптані черевики, а за плечима торба — там новісінькі чоботи з довжелезними халявами. Береже рибальські чоботи господар, бо діло відоме — без них ти вже не рибалка. У торбі ще алюмінієвий закурений казанок, миска, щербата дерев’яна ложка, на товстій ручці якої багато поміток-надрізів — дорожні рибальські помітки. А ще — жменя солі у вузлику, сухарі, цибулина. Ото й усе добро.

До Ростова їхав залізницею, а вже з берегів Дону довелось добиратися знайомою доріжкою уздовж берега моря. Всяк діставався: попутними фронтовими машинами, а частіше — пішки.

З кожним днем ближчали деркулівські береги, і все дужче стискалось серце рибалки: вже котрий день він ішов обпаленим війною Приазов’ям, а здавалося — чужою країною. Правда, море було синє-синє, таке воно завжди о цій порі. А на березі — самі руїни. Замість рибальських хатинок лишилися коминки, навіть явори й виноградні лозі спалив ворог. Люди у лахмітті, мов жебраки…

«Отаке лихо не проминуло і Деркулів, — думав подорожній. — Чи живі дружина, син, невістка?»

Вертипорох поспішав. Дибав допізна, а ночував просто під стрімкою кручею, у спорожнілих, напівзруйнованих рибальських землянках: німці побували й тут. Ворог поглумився над споконвічною рибальською традицією — залишати для подорожніх свої тимчасові оселі чистими, прибраними, з низками сухих бичків, сіллю, дровами…

Одного вечора мандрівник натрапив під крутояром на цікаву споруду. Невеличка халупа, збита з уламків ворожого літака, поруч спав пес у перекинутій діжці без дна. Біля собаки стояла рогата фашистська каска з водою.

З хатки вийшов дідок-шкарбун, глянув на перехожого з-під долоні.

— Он як, сам Тарас Юхимович завітав! — радісно вигукнув господар. — Яким вітром вас, добродію, занесло до нас та ще в таку лиху годину?!

— А звідки ви мене знаєте, діду? — здивувався Вертипорох.

— Тебе, голубе, всі рибалки знають. Добряча слава про голову деркулівських «Синів моря» облетіла увесь берег. Подейкували, ніби у ваших рибалок і ключ од самого моря зберігається. — Дідок усміхнувся і зауважив: — Та ти, бачу, герой, а вже, мабуть, за шостий десяток переплеснуло…

— Перевалило… А про ключ, який нібито відкриває море, чув, — вів далі Вертипорох. — Але то все пусте. У кожного рибалки є такий ключ, якщо голова варить. Мова не про те. На цей берег заніс мене ходовий вітер-східняк — левант. Давненько верстаю дорогу, а рибалку стрів уперше.

— У морі ще не бував, а на березі, як бачите, влаштувався. Халупа моя трохвейна, — докладно розповідав дідок. — Звіть мене Семеном. Сам я з Піщаної коси. Спалив німець хатку, і стара моя загинула. Кинулась у вогонь добро рятувати… Убив її катюга… Ото і лишились ми тепер удвох з Кудлаєм. Ніяк до тями тварина не дійде після того страховиська, вдень спить, а вночі виє, аж страшно… Хатку синок допоміг змайструвати. Трійко синів у мене на війні. Меншенький, Василько, оце на два дні завітав, коли німця вигнали. Так ото влаштувався я ніби Добре, а все ж основного не вистачає.

Дід ураз спохмурнів.

Чого ж саме?

— Ганчірки біля порога катма. Ні об що ноги витерти… Правду кажучи, Васько обіцяв привезти. Казав: то будуть штани самого Гітлерюги. Запевняю вас, Тарасе Юхимовичу, — вів далі старий, — у мене такі синки — не те що отого Гітлера, а саму чортяку здужають і шкуру здеруть. Бувало, в морі увіпреться в сітку білужка, отак пудів на п’ятнадцять, хвостом не встигне війнути, як