Читати книгу - "Тінь Каравели"

Я не знав, але здогадувався: зробить щось жахливе. Пам'ятаю, що стало боляче хребту — так я притиснувся до паркана. Ніздря почав простягати до мого обличчя розчепірену долоню. Потім рот його округлився, рука зупинилася, і він осів до моїх ніг.

Тоді я побачив Павлика.

Мабуть, він непомітно підійшов збоку і різким ударом «під дих» посадив мого ворога на тротуар.

Ніздря намагався дихнути і плямкав губами. Павлик, не дивлячись на мене, підняв його за комір і за штани, а тоді дужим воротарським ударом відкинув у сіре місиво талого снігу. Саме так він вибивав із воріт на шкільному подвір'ї круглу обмерзлу «м'япу». Мабуть, мені здалося, але тоді я був упевнений, що Ніздря кілька метрів летів у повітрі.

З подивом, ще не встигнувши зрадіти, я спостерігав, як розсипається на порох могутність мого мучителя. Павлик, провалюючись у сніг черевиками, підійшов до Ніздрі і завдав по-справжньому нищівного удару. Ніздря, задерши підборіддя, устромився потилицею в снігову кашу. Павлик знову рвонув його і виволік на тротуар. Там він сказав Ніздрі кілька слів, з яких «фашист» і «шакал» були найлагіднішимн. Ніздря сидів, упираючись брудними долонями в дошки, і скиглив.

— Щезни, — наказав Павлик.

Ніздря підвівся і пошкандибав назад, до школи, погрожуючи привести друзів і вчинити жахливу розправу. Портфель залишився біля стовпа. Ударом ноги Павлик відправив його услід хазяїнові. Портфель шльопнувся на тротуар, як величезна жаба. Кришка відскочила. Викотилися на світ дві чорні печені картоплини і пачка махорки. Махорка впала в калюжу і попливла розмокати…

Що я відчував? Ворухнувся раптом незрозумілий жаль до побитого ворога, особливо коли побачив дві його картоплини. Але радість була сильніша. Я раптом одразу помітив, який барвистий навколо день. Сонце блищало на світло-зеленій корі тополиних гілок. Тротуари були жовті від яскравого світла, а тіні на них — фіолетові. А калюжі були такі сині, що навіть не знаю, з чим їх порівняти.

А Павлик? Він струшував з колін снігові крихти й на мене це дивився. Мені теж було ніяково. Що тепер робити? Миритися? А як?

А може, Павлик затіяв бійку не через мене? Може, у нього з Ніздрею були свої рахунки?

Понад усе я боявся, що Павлик піде. Повернеться зараз і піде собі, ніби мене й немає. Він умів так піти — незалежний, прямий, спокійний… Підійти до нього сам я теж не наважувався. Підійдеш, а він не гляне…

Я відійшов на кілька кроків, сів навпочіпки край калюжі й дістав з портфеля кораблик. Він застрибав по маленьких хвилях на краєчку синьої води, зробив невелике півколо і бадьоро побіг на середину калюжі, яка розлилася від тротуару до тротуару.

Поряд зі мною лягла на воду тінь, і я почув Павликів голос:

— Щогли трохи неправильні. Треба вищі.

— Поспішав, — хрипкувато проказав я, не відводячи очей від каравели. Я ладен був погодитися з чим завгодно, аби тільки Павлик не пішов.

— Ти перероби, — порадив Павлик. — Вона швидше бігатиме.

Я кивнув.

Кораблик метрів за три від берега увіткнувся бушпритом у пом’яту бляшанку з-під американської тушонки. Жовтий бік її відсвічував яскравим золотом, а на ньому, як зловісний знак небезпеки, чорніла літера «U».

— Ось… — сказав я. — Як тепер переробити? Його не дістанеш… — А сам подумав: «Ну, будь ласка, не йди!».

— Дістанемо, — озвався Павлик. — Зараз палку добудемо якусь…

Але добувати палку не довелося. За поворотом верескливо завив мотор, і вихопилася з-за рогу півторатонка. Це був хвацький грузовичок, заляпаний грязюкою по саме скло. Водій вирішив з розгону проскочити величезну, на півквартала, калюжу. З усього ходу розітнув колесами воду.

— Цунамі! — крикнув Павлик незрозуміле слово.

По тротуару застукотіли навколо нас брудні краплі. Гребінь скаламученої води відірвав горіхову каравелу від бляшанки й виніс до наших ніг. Поклав на борт. Але вона, кругла, маленька, вперто, як іван-покиван, піднялася, похиталася і стала прямо.

Павлик засміявся, обернув до мене забризкане обличчя:

— Ух, який ти розмальований!

— А сам!

Він підняв кораблик і простягнув мені:

— Ходімо до нас, вмиєшся. Бо Тетяна тебе гризтиме.

— Ходімо, — квапливо сказав я. — А що таке цунамі?

— Велика хвиля. Коли на дні моря землетрус чи вулкан, вона котить на берег і все руйнує. Кораблі викидає, міста змиває.

— А-а… — сказав я.

Павлик був поруч. Ніякі цунамі не страшні. Він сам сьогодні впав на Ніздрю, як цунамі.

Павлик жив тепер за п'ять кварталів від нас, у крихітному будиночку, що стояв у глибині подвір'я. Всередині все було, як колись: ті ж стільці з півнями, наша тумбочка, ведмедик на комоді. Тільки замість круглої грубки в кутку біліла плитка з вузькими дверцятами.

На цю плитку, ще не охололу з ранку, Павлик поставив мої розмоклі черевики. Я спостерігав з деякою тривогою: пам'ятав, як він спалив свої валянки. Черевики у мене були нові: мати напередодні одержала їх по ордеру.

Павлик присунув сковорідку з макаронами. Чиркнув по макаронах, що злиплися, ножем — пополам. Потім, діловито працюючи виделкою, запитав:

— А чого цей гад до тебе чіпляється?

— Ніздря? Не знаю. Він давно… Він, мабуть, через карту…

І я розповів, як відстоював нашу карту.

— Ти її принеси завтра. Гаразд? — раптом тихо попросив Павлик.

— Завтра?

— Еге ж… Хіба ти ввечері не прийдеш? Завтра ж саме неділя…

Я? Я, звичайно, прийду! Я прилечу! З картою? Значить, Павлик хоче, щоб усе було, як колись? Невже можна зробити все, як