Читати книгу - "Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…"

З Литви викликали знамениту ворожку, але й лісові відвари не допомогли. Ворожка повідомила королю: на його дружину наслане могутнє прокляття, протидія якому знаходиться в компетенції лише кількох усамітнених волхвів з Готланду. Поки споряджали експедицію на балтійські острови, Барбара згасла. Смерть, безжально відхиляючи всі молитви, закляття і обереги, наблизилась до її ложа восьмого травня 1551 року. Сигізмунд ІІ Август не виходив на люди, плакав від безсилля і розпачу. Тим часом медики, оглядаючи почорніле тіло красуні, подейкували професійною латиною, що забобони забобонами, але прокляття тут ні до чого. Симптоми хвороби й посмертні знаки на плоті нагадували медикам отруєння солями арсену або ж ртуттю.

Дехто схильний вважати, що кончина самої Бони Сфорца від трунку окультно підтверджує її причетність до смерті несподіваної для ягелонівських стратегій литовки.

Сигізмунд влаштував покійній дружині пишний похорон. Барбара не хотіла, щоби її прах спочивав у Вавельському Королівському некрополі, й заповіла себе поховати в крипті Кафедрального собору у Вільно. Траурна процесія вирушила на північний схід двадцять п’ятого травня. Вона пройшла тим самим маршрутом, котрим тріумфуюча, щойно визнана сеймом законною королевою, Барбара минулого року прибула до Кракова: через Шидлів, Тшебешув, Берестя й Мости. В кожному місті при гробі королеви правились служби. В кожному місті ридма ридало поспільство від магістратів до вуличних волоцюг. Через чотири тижні, двадцять другого червня тисяча п’ятсот п’ятдесят першого року, похоронна процесія і траурний поїзд з десятків чорних карет прибули до стольного великокняжого граду. Труну, у супроводі литовського лицарства, сотень церковних і гербових хоругов, занесли до середмістя Вільно. Десятки тисяч литовців (а хтось каже: триста тисяч) зібрались, щоби проводити до крипти свою королеву.

На срібній табличці, яку прибито до її труни, написали:

Не проходить й півроку, як туга Сигізмунда за коханою стає настільки нестерпною, що король вдається до неприпустимого для християнина вчинку. Він закликає до себе чаклуна, вимагає, щоби той зв’язав його з душею покійної і мотивує переляканого медіума важким капшуком з дукатами.

Чаклун звертається до сил нічних і древніх, срібним олівцем малює на мармурі кабалістичну зірку Сефер-Йєцира, виводить із темряви легіони незримих літер і відкриває шість брам до світу померлих. Звідти він кличе душу раби Господньої, за якою ще не охололо у Царстві, кличе її іменами жезловими і янголиними. Кликана примара (або ж дух лукавий, що облудно прикрився її іменем) відзивається на волання чаклуна, сходить під свинцеві склепіння Царства і повідомляє Сигізмундові ІІ Августу, що так само, як і він, сумує й тужить за коханим і не спроможні її втішити ані співи херувимів, ані мудрі вмовляння всівідаючого і преблагого архіянгола Метатрона. Слова духа розривають монарше серце.

Король не звик стримувати бажання.

Король просить лише доторку до коханої, наполягає, залякує нещасного медіума, сипле й сипле золотом на містичний мармур й, врешті-решт, чаклун бурмоче заборонене закляття, яке відкриває зворотню сторону і світло зворотньої сторони, світло руах і світло хая. Сигізмунд відчуває доторк і здригається – доторк холодний, навіть крижаний, в ньому немає ані зігріваючого тепла земного, ані заспокійливого тепла небесного.

Король прозріває й плаче великим плачем, адже лише цієї миті осягає Її – ту незмірну нелюдську крижану відстань, що дихає на смертних божевіллям і всесвітом. Відстань, прокладену між ним, ще істотою Царства і нею, вже духом Світла.

Браслет лежав на столі на однаковій відстані від Ярковського і від Sані. Сім голубих топазів застигли краплями найчистішого середовища на золотій поверхні. Застигли там, куди їх призначила геометрія ювеліра.

– Він теплий, – констатувала Sаня. – Теплісіньке золоте лайно.

– І що тепер з ним робити?

– Повернути Маріанні Іванівні й ґречно подякувати.

– Ні, – сказав він. – Я так легко не здаюся.

– Лише не гриби, – похитала головою дівчина. – Ні.

– Не мені й не тобі це вирішувати, – зауважив Ярковський. – Спитаємо в холоду.

Він відкрив книжкову шафу, де на нижній полиці, за повним зібранням Стендаля, ховався компактний сейф. Звідти він видобув колоду Таро, підсвічник з недогарком і призму із зеленкуватого кришталю. Дівчина уважно слідкувала за його діями. М’язи її обличчя застигли у недовірливій сконцентрованості.

– Ти зараз такий рішучий, – сказала вона. – Просто Джон Вейн у «Кавалеристах».

– Не знав, що ти любиш вестерни.

– Обожнюю рішучих чоловіків у картатих сорочках. Сьогодні в тобі аж сімнадцять відсотків рішучого чоловіка. Як цукру у доброму винограді. Я вражена і насолоджуюсь миттю.

– Наїжджаєш? – Ярковський розташував призму поряд з браслетом.

– Намагаюсь зрозуміти. Це тебе так заводить прокляття родини Вержо?

– Припини, – скривився Ярковський. – Ця історія про антарктичну базу – маячня.

– А якщо ні?

– Маячня, – запалена свічка встала за призмою, так, що її світло пройшло крізь кришталь, збочило і впало на браслет. – Повна маячня.

– Але ж ти завівся, я бачу, – наполягала Sаня.

– Це свідок, – Ярковський показав на браслет. – Впертий, але все ж таки свідок. Треба його допитати.

– А Таро?

– Дозволить або не дозволить допитувати.

– Мені вийти?

– Ти не заважаєш.

– Правда?

– Так.

– Дякую за довіру.

Ярковський прочитав охоронну молитву, яку склав ще за життя Наставника. Той припустив, що за найкраще буде виголошувати її коптською, на шану творців первісного Таро [15]. Але до перекладу в Ярковського не дійшли руки. Окрім того, десь в глибині його віри мешкала нічим не вмотивована, не фіксована жодними приписами і поясненнями, проте непорушна впевненість: Силам начхати, якою мовою виголошується молитва, Сили чують молитву до того, як вона набуває вербальної форми, і не потребують перекладів.

Назустріч молитві з колоди виповз холод. Спочатку холод обережно висунув тоненьке щупало прохолоди. «Випнув лапку, випнув лапку», як полюбляв примовляти Солтис. За мить на тій лапці виросли крижані кігті, остуда пробігла тілом Ярковського. Джерелом холоду завжди була лише одна з карт. Кожного разу інша. Її можна було намацати пальцем, але виймати з колоди не рекомендувалось. Еспер вже й не пам’ятав, хто і коли розповів йому правило холодної карти. Вона мала випасти сама, або ж не випасти зовсім. Сили примхливі, їхніх капризів не передбачити.

Після молитви він перетасував колоду, дозволив Sані зняти з неї «капелюшок» і розклав із семи карт «малий анх» – універсальну диспозицію для ворожіння «Quo