Читати книгу - "Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія"

Також розраювала, відволікала Віту, як лиш могла.

Поки збирали речі й складали намета (Дмитрик, спасибі йому, прийшов помогти), смішила всіх, не змовкаючи. Мовляв, що це за місто таке їх чекає: Коктебель? Коктейль наче! А Меганом — іще смішніше! Бо гноми бувають лиш маленькі, а «мега» означає великий, і як це буде — великий гном? Ха-ха, одним словом. Аж самій було трохи мулько від тих вимучених дотепів, але ліпше хай Віку-куся кривить губки бодай у такій силуваній усмішці, ніж стримується, бодай не заплакати.

На Альбабаріна ж узагалі не глянула ні разу, хоч як хотілось. Навіть тоді, коли він кинув, пробігаючи мимо:

— Помогти щось, дівчата?

Бо тоді Дмитрик, спасибі йому ще раз, відповів за Віту, Софійку й Лесю разом: «Дякую, сам тут упораюсь».

Альбабарін, здається (бо ж очей не підіймала), пригальмував, завагався…

— А чого ви вчора на дискотеці не були? — питав, мабуть же, точно не Іваненка.

— Та… — непевно викручувався Дмитро, — з Лесею вирішили берегом пройтися… Тут якщо правіше взяти, є такі цікаві…

Зрештою, Альбабарін чи й розчув до пуття: його вже кликав у якійсь жахливо терміновій справі… старшокласник-баритон!

Аж тепер дозволила собі подивитись. Не на Алі-бабу: на того, сіроокого, не знає, як його звати (а й справді, як?). Правда, той чомусь, як ніколи, поспішно відвів погляд. Наполохався? І даремно, бо Софійка більше й не збирається з ним мати справу. Ну їх усіх! Без них нудно, але й з ними не легше: он скільки горя завдано сердешній Віті!.. Утім… Може, якраз на Віту, а зовсім не на Софійку, він і дивився? Серце стислось: уже як Софійка переживала за подругу, а все одно не певна, чи хотіла б, аби це було так… Невже справді жіночої дружби не буває?

От і все. Місце галасливого табору затихло й спорожніло. Утім, не зовсім: то тут, то там калатають, перекочуючись, пластикові пляшки і шелепають на вітрі викинуті коробочки й порожні пакети.

— Ліда Василівна просила ж прибрати! — розгублено роззирнулась.

Проте всі були зайняті: хтось дов’язував клунки, хтось комусь телефонував, хтось вантажився на автобус… Хіба Віта сумно сиділа на рюкзакові та ще Вадим дошнуровував кросівки: видно, думав, що їхатимуть тепер на північ, шльопанці вже не підходять…

— Не дави на психіку, Софо, не бач, що це дохлий номер?! Усього берега не обшмонаєш, і взагалі я ще не зовсім зшизів, я — індепендна людина, щоб мені ще вказували, що робити!

Для підтвердження своєї індепентності (англійською це — незалежність), Кулаківський зафутболив уже зашнурованим кросівком пластянку з-під йогурту.

— І взагалі, — додав, рушаючи до автобуса, — на цивілізованих курортах із цим ділом усе тіп-топ: там нікого не напружують, чистять усе спеціальні служби!

— Цивілізація всередині кожного з нас! — сердито кинула вслід.

— Ой, дякую, кеп! — цвиркнув крізь зуби хлопець, і Софійка вже знала, що на кулаківській мові «кеп» — це містер очевидність, тобто, річ, яка й гак усім зрозуміла. — Чув я вже цей повний триндьож! І взагалі» це самообслуговування мене, пардон, уже дістало!

Мабуть, він правий: трохи пафосно вийшло, і не дуже переконливо, але… Але вона сама не знає, як найправильніше було б відповісти цьому дурневі!..

— Віто, ну хоч ми… Дивись, хіба ж так можна лишати? — повернулась до подружки.

— То ж не наше, Соф’! Ми своє прибра’! — жалібно пропищала та.

— В тому й біда, що воно нічиє, Вітусю! А значить, ніхто більше не поможе цьому узбережжю, якщо не ми!

Софійка надягнула на руки два целофанові пакети (так прибирали на берегах Кам’янки у Вишнополі) і, прихопивши один із гнаних вітром більших, аби туди кидати сміття, кинулась визбирувати мотлох. З приємністю помітила, що Віта, а за нею і Леська, теж понадягали на руки пакети й узялись робити те саме. Ні, таки жіноча дружба ого-го як існує!

— Моя мама читала, — забалакувала дівчат, перетинаючись із ними на піщаній площі, — у якогось письменника з модним прізвищем… Куделя чи Кунделя…

— Куделя — це вовна для пряжі, і це зара’ не модно, — уточнила Віку-ку.

— А письменник є Мілан Кундера, — додала Радзивілка. О, тут не просто подружки: тут з обох боків просто подружки-всезнайки!

— Ото-ото: в Мілана Кундери читала… Якби, мовляв свого часу древня єгиптянка не виловила з річки… просмоленої колиски з малим Мойсеєм… Так от, не було б ні Старого заповіту, ні Нового…

— Воно, може, б і крові менше лилося, — вставила мудру думку Леся.

— Я того не знаю… Як каже, Олена Гаврилівна, історія не знає слова «якби»… Я про інше… про те, що врятуй одне життя — і ти врятуєш цілий… заповіт… Цілий світ, коротше!.. Так і ми… Кожна дрібниця — вона важлива… Для моря, наприклад…