Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

Наче на підтвердження цьому, за рогом з Московської раптом гучно гримнули труби духового оркестру. Гримнули так клично і побідно, як сурмить бойова сурма, коли веде колону на смертний бій проти ненависних ворогів.

Це був чудесний подарунок молодим та їх старим батькам від арсенальського більшовицького «главковерха» Андрія Іванова. Зразу зметикувавши, яке видатне значення має подібний акт громадського революційного самовизначення, Іванов мерщій подався до Третього авіаційного парку, партійна організація якого завжди діяла в злагоді з арсенальцями. Музиканти–авіапарківці охоче відгукнулись на заклик представника робітників, і оркестр — у повному комплекті срібних інструментів — негайно вирушив вітати й собі революційне робітниче подружжя і служити йому рохканням своїх валторн та бумканням барабанів для шлюбного танцю навколо традиційної весільної діжі.

Чітко вибиваючи крок, оглашаючи весь Печерськ могутніми руладами геліконів, награючи бойову, на пролетарській крові скомпоновану, робітничу пісню «Вышли мы все из народа, дети семьи трудовой», — оркестр київських авіаторів, славних своїми героїчними подвигами на фронтах війни, вимарширував на Рибальську під паркан хатинок Брилів і Колибердів.

— Мир хатам, війна палацам! — вітали оркестр дружним вереском вуличні хлопчаки, бо на червоному прапорі, який прийняв Третій авіапарк в день повалення самодержавства як новий бойовий, революційний штандарт, вигаптовано золотим шитвом саме ці слова: «Мир хатам, війна палацам!»

Величезна юрба народу хлинула за оркестром і враз затопила всю Рибальську аж до стежки на Собачу тропу.

Оркестр відіграв і змовк з віртуозним вивертом кларнетів на останньому акорді пісенних слів «если ж погибнуть придется в тюрьмах и шахтах сырых, дело всегда отзовется на поколеньях младых», — і на вулиці враз стало так тихо, неначе довкола людей і зовсім не було.

Бо в тісному подвір'ї Брилів вже розпочалася церемонія батьківського благословення.

Старший боярин Харитон метушився серед натовпу, даючи лад і готуючи все як треба:

— Дружки, сюди! — гукав він. — Рядочком ставайте, рядочком! А молода ж де? Де Тоська? Антоніно Максимівно, ну як вам не соромно? Де ви запропастились? Ставайте сюди… Та чого ти єрепенишся? Ти ж молода? Та майте ж совість, товариші! Уступіться, батькам дорогу дайте! Та грядочок же з розсадою не топчіть! Тьху, бий тебе лиха година! От народ! — раптом він у відчаю вхопився за голову. — А діжа де? Хіба ж можна весілля без діжі? Щастя і хліба молодим щоб на ціле життя! Флегонте! Біжи, тягни діжу сюди! Та не від Брилів — у Брилів маленька, від Колибердів коти: там така діжа, на двадцять персон, що в ній сам дядько Максим утопитися може!

Молоді вже стояли посередині, і Харитон в'язав їм руки хусткою, затягуючи мало не потрійним морським вузлом.

Данило і Тося похилили голови і втупили погляди в землю, ховаючи очі від людей. Данило аж схуд від хвилювання. Тося і зовсім світилася від блідості — і тепер добре було видно, що ластовиння вкриває їй все обличчя, шию і плечі. Вона зовсім очманіла, тільки зиркала спідлоба сюди і туди, наче кошеня, загнане собаками на кілок.

Іван стояв з Меланею, Марта з Максимом. І в Марти, і в Мелані були на вишитих півниками рушниках округлі хлібини, присипані сіллю — як випроваджують у далеку дорогу. Мами вже не втирали сліз, бо руки були зайняті, і сльози вільно котились їм по щоках: за тим клопотом цілий день їм так і не дали виплакатися як слід, як належить матерям, коли виряджають діточок на самостійне життя. А як же хотілося б їм, сердешним, наплакатися з того лиха: без молитви, без хреста благословляли вони кров і плоть свою у стражденну життєву путь…

Іван і Максим стояли поважні та урочисті. Вони теж переживали всю складну гаму батьківських почувань, але свідомі були й величі та значущості того акту, який наважились учинити. Вони знали, що в цю хвилину ступають вже одною ногою в нове життя — в те нове життя, що починається від революції, яка, проте, і сама ще не почалась по–справжньому, творять нові революційні форми життя, яких одначе не уявляла собі ще й сама революція.

Вони стояли поважні та урочисті — в святкових піджаках і чистих сорочках, з акуратно розчесаним волоссям, але — куди подіти руки свої, так і не знали. Кляті руки совалися сюди і туди — то пригладжували вуса, то обсмикували піджаки, то лізли до кишені й виймали кисет та мерщій ховали його назад, — тоді знову метлялися сюди і туди без усякого ладу. Руки були в обох натруджені, шкарубкі, мозолясті, — такі меткі та вправні в роботі і такі незграбні без діла, тепер.

Позаду батьків — з прапором у руці, правда, ще завинутим, — примостився Андрій Іванов. Фіалек та Косяков, почесний ескорт, стояли обабіч, виструнчені, як на параді. Проте вони й були на параді, на вахті, при прапорі «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»

Тиша запанувала в подвір'ї, тільки жіноцтво ще потихеньку охкало та бідкалося — як же це невінчані та нехрещені підуть у шлюб християнські діточки, Тоська з Даньком?

— Ну, дітки… — почав нарешті Іван Бриль.

Ту ж мить Харитон сіпнув за білу хустку, якою пов'язані були молоді, і Данило з Тосею вклякли навколішки.

Андрій Іванов розв'язав поворозки і почав розкручувати полотнище прапора. Він тримав держално ще похило до